Веселка тяжіння - Томас Пінчон
Пьоклер сьогодні ввечері тільки свідчить — а може, і насправді бере участь. Йому не показали, що саме. Поглянь-но сюди, зараз тут посприяють Фрідріху Августу Кекуле фон Штрадоніцу у здійсненні його мрії 1865 року, великої Мрії, яка революціонізує хімію й уможливить «IG». Щоб потрібний матеріал дістався потрібного мрійника, геть усе й усі, що мають до цього стосунок, повинні займати своє місце у схемі. І дуже добре, що Юнґ подарував нам уявлення про колективне несвідоме, завдяки чому наші сни зліплено з одного тіста, але як так стається, що кожного з нас у своїй окремішності як індивідуума відвідує саме те, що нам потрібно? Чи не вказує це на існування якогось каналу зв’язку? Якоїсь бюрократії? Чому б «IG» не ходити на сеанси? Вони повинні мати доволі близькі стосунки з бюрократами по інший бік… І тут мрія Кекуле проходить маршрутом повз точки, які можуть вигнутися дугою крізь тишу у яскравому небажанні жити всередині рухомого моменту, недосконале людське світло, яке стає на перешкоді серйозним бінарним рішенням цих агентів, що нині дозволяють космічному Змієві у фіолетовій величі його луски, у сяєві геть нелюдськім проминути — без відчуттів, без подиву (після того, як проведеш тут трохи часу — хай би що це означало, — один з таких архетипів починає дуже скидатися на інший, ось лунає голос одного з нових наймитів, з юрми смугастих накидок, що прибули першого дня: «Ого! Це ж бо Дерево Творіння! Хіба ні? Хай йому грець!» — але вони заспокоюються досить швидко, сваряться зі своїми рефлексами через Намір Витріщатися, самокритика, знаєте, ота дивовижна методика, начебто і не повинна спрацьовувати, але працює… Ось короткий виклад проблеми Кекуле. Хотів стати архітектором, але виявилося, що став одним з Атлантів хімії, більша частина органічного крила цієї стрункої системи назавжди лягла на його плечі — не просто у рамках «IG», але Світу, якщо ви, звичайно, бачите цю різницю, хе-хе… Знову ж таки, це вплив Лібіха, великого професора хімії, чиїм іменем названа вулиця у Мюнхені, на якій жив Пьоклер, коли ходив до Політехніки. Лібіх уже працював у Ґіссенському університеті, коли Кекуле туди лишень вступив, і саме він надихнув юнака змінити сферу інтересів. Кекуле збагатив хімію уявою архітектора, то була критична переміна, а сам Лібіх, здається, відіграв роль шлюзу чи сортувального демона, якого колись запропонував його молодий сучасник Клерк Максвелл, допомагаючи зосередити енергію в обраній кімнаті Творіння за рахунок усіх інших (пізніші свідки висунули здогад, що Клерк Максвелл запропонував свого Демона не так для зручності тлумачення засадничих основ термодинаміки, як у сенсі іносказання, параболи дійсного існування людей на зразок Лібіха… і можна собі уявити, наскільки далеко на той час зайшло витіснення, якщо зважити, до якої міри Клерк Максвелл мусив кодувати свої застереження… аякже, деякі теоретики, звичайно, котрі вбачали щось зловісне навіть у знаменитій фразі місіс Клерк Максвелл: «Ходімо додому, Джеймсе, тобі це починає подобатися», висували радикальну здогадку, мовляв, уже самі Рівняння Поля містять лиховісні застереження, і на доказ цього наводили тривожну близькість Рівнянь до поведінки схем подвійного інтегрування у системі наведення ракети А-4, те саме подвійне підсумовування щільності струмів, яке привело архітектора Етцеля Ольша до спорудження для архітектора Альберта Шпеєра підземної фабрики у Нордгаузені саме такої символічної форми…). Молодий колишній архітектор Кекуле подався вишукувати серед молекул часу приховані форми, які — він це знав напевне — таки там були, форм, про які він любив думати не як про справжні фізичні структури, а як про «раціональні формули», що показували стосунки у «метаморфозах», — у такий вигадливий спосіб, на манір XIX сторіччя, він називав «хімічні реакції». Але він міг візуалізувати. Він бачив чотири хімічні зв’язки вуглецю, розташовані на вершинах тетраедра, — він показав, як атоми вуглецю можуть поєднуватися один з одним у довгі ланцюжки… Але він зайшов у глухий кут, коли наштовхнувся на бензол. Йому було відомо, що там шість атомів вуглецю, і до кожного приєднується кисень — але він не бачив форми, аж поки вона не наснилася, поки його не змусили її побачити, аби інших спокусила її фізична краса, і вони почали думати про неї як про креслення, як про основу для нових сполук, нових комбінацій, і в такий спосіб виникла нова галузь ароматичної хімії, що вступила у спілку з безбожною силою, з’явилися нові методи синтезу, виникло нове німецьке виробництво фарб і постала «IG»…
Кекуле наснився Великий Змій із хвостом у пащі, примарний Змій навколо Світу, і підлість, цинізм полягала у тім, як це видіння слід було використати. Змія, що проголошує: «Світ — штука самодостатня, циклічна, резонансна, він завжди повертається на круги своя», — необхідно ввести у систему, чия єдина мета — порушення Циклу. Беручи і нічого не віддаючи, вимагаючи, щоб «продуктивність» і «надходження» лише зростали, Система забирає у решти світу величезні обсяги енергії, щоб її невеличка і нестямна частка давала прибуток, тож не просто більшість людства, а більшу частину Світу — тваринного, рослинного й мінерального — задля цього буде знищено. Система може розуміти, а може і не розуміти, що наразі вона лишень виторговує собі трохи часу, а час — від самого початку штучний ресурс, він не має жодної цінності ні для кого і ні для чого, крім самої Системи, якій рано чи пізно прийде гаплик, коли її потреба в енергії стане настільки неосяжною, що Світ не зможе її задовольнити, і вона потягне за собою всі невинні душі у ланцюжку життя. Жити всередині Системи — те ж саме, що їхати автобусом, яким кермує схиблений на самогубстві маніяк… хоча він і
