Веселка тяжіння - Томас Пінчон

Нарешті-боєготова-А-4 до нього не підповзала, її завершення не стало переломним моментом… Та й сенс був аж ніяк не в цьому.

— Тебе використовують, щоб вбивати людей, — сказала йому Лені як могла дохідливо. — Це єдина їхня робота, і ти їм допомагаєш.

— Ми всі скористаємося нею, щоб одного чудового дня покинути Землю. Вознестися.

Вона засміялася: «Вознесіння» від Пьоклера?

— Настане день, — він чесно старався, — коли вбивати не доведеться. Кордони нічого не значитимуть, у нас буде весь відкритий космос…

— Ох, ти просто сліпий, — плюнула у нього його ж сліпотою, як робила це щодня, — сліпотою і «Kadavergehorsamkeit[412]», прегарним слівцем, яке він уже не уявляв сказаним іншим голосом…

Але насправді він не був безвільно покірним як труп. У нього були політичні переконання. До певної міри, на ракетодромі політики вистачало. Управління з озброєння сухопутних військ виявляло щораз жвавіше зацікавлення ракетниками-аматорами з «Verein für Raumschiffahrt[413]», і оце «VfR» нещодавно почало надавати Армії інформацію про свої експерименти. Корпорації й університети — казала Армія — не хочуть ризикувати капіталовкладеннями і робочою силою заради розробок чогось настільки фантастичного, як ракети, тому Армія не має до кого звернутися, крім як до приватних винахідників і клубів на зразок «VfR».

— Курва, — сказала Лені. — Та вони всі там змовилися, невже ти цього не бачиш?

У Товаристві перспектива окреслювалася досить чітко. Без грошей «VfR» просто задихалося, Армія ж мала гроші й обхідними шляхами якусь дещицю вділяла і їм. Вибір полягав між створенням того, чого хоче Армія — прикладного обладнання, і животінням у хронічних злигоднях і мріях про експедиції на Венеру.

— А як ти гадаєш, звідки Армія бере гроші? — запитала Лені.

— Яка різниця? Гроші є гроші.

— Ні!

Майор Вайссман був одним із сірих кардиналів ракетодрому, умів говорити з позірним співчуттям і розсудливістю як із зосередженим мислителем, так і з маніякальним ідеалістом. З усіма і геть про все, новітній тип військового — в чомусь крамар, а в чомусь учений. Пьоклер, всевидющий, незворушний, мабуть, добре розумів: те, що відбувається на засіданнях комітету «VfR», така ж гра, як і на розлючених і голих вулицях Лені. Вся його підготовка розвинула в ньому вміння бачити аналогії — у рівняннях, теоретичних моделях, але Пьоклер уперто вважав, що «VfR» — зовсім інша, непідвладна минущому річ. А ще він знав із перших рук, що буває із мріями, якщо не підтримати їх грошима, тому одразу зрозумів, що відмовившись ставати на чийсь бік, став найближчим союзником Вайссмана. Коли майор дивився на Пьоклера, його очі змінювалися, дещо набундючене обличчя розправлялося і ставало схожим на те, яке Пьоклер вряди-годи бачив у дзеркалах і вітринах, коли був із Лені, — обличчя людини, що сприймає іншу як даність. Вайссман був настільки ж упевнений в ролі Пьоклера, як Пьоклер упевнений у ролі Лені, проте Лені зрештою таки пішла, а Пьоклеру, видно, забракло сили волі.

Себе він вважав людиною практичною. На ракетодромі говорили про материки, про оточення, ще за багато років до Генерального штабу бачили потребу у зброї, що зможе розривати союзи, перестрибувати, наче шаховий кінь, панцерники, піхоту, навіть люфтваффе. Плутократії — на заході, комуністи — на сході. Простори, моделі, ігрові стратегії. Без надмірної пристрасті й ідеології. Практичні люди. Поки військові купались у нездобутих перемогах, ракетні інженери мусили без фанатизму думати про німецькі маневри, німецьку поразку — про вичерпність можливостей люфтваффе і втрату ним значення, про відведення фронтів, про потребу у зброї далекого радіусу дії… Але інші мали гроші, інші віддавали накази, прагнучи накласти свої жадання та сварки на те, що мало власну життєву потугу, на technologique[414], чого вони так і не спромоглися зрозуміти. Поки А-4 перебувала на стадії досліджень та розробок, у них не було потреби в неї вірити, але потім, коли вона наблизиться до боєготовності, коли вони збагнуть, що мають справжню ракету, за владу над нею розгорнеться серйозна боротьба. Пьоклер це бачив. Вони були фізично дужими і розумово немічними, не мали уяви і вміння бачити перспективу, але їм належала влада, тож йому було важко не вважати їх вищими за себе попри своє, почасти, зневажливе до них ставлення.

Лені помилялася: його ніхто не використовував. Пьоклер став додатком до Ракети задовго до того, як її збудували, — і це заслуга Лені, бо коли пішла від нього, він буквально розсипався. Дещо змило на Hinterhof у каналізацію, решту звіяло вітром. Навіть у кіно не міг піти, лишень зрідка після роботи таки виходив з дому і намагався виловити у Шпрее шматки вугілля. Пив пиво і сидів у холодній кімнаті, осіннє світло із сірих хмар дотягувалося до нього, вже добряче ослабнувши і змарнівши, через стіни і стічні труби, продершись крізь засмальцьовану до чорноти фіранку і згубивши будь-яку надію, нарешті приповзало туди, де сидів, тремтів і плакав Пьоклер. Був навіть час, коли він плакав щодня цілий місяць, аж поки заробив запалення носових пазух, відтак ліг у ліжко і вигнав лихоманку потом. Опісля переїхав до Куммерсдорфа, що під Берліном, і допомагав своєму другу Мондауґену на ракетодромі.

Тепер температури, швидкості, тиски, конфігурації стабілізаторів і корпусу, стійкість і турбулентність почали просочуватися в нього і витісняти думку про втечу Лені. Вранці під його вікном — сосново-ялиновий ліс, а не скорботне міське подвір’я. Хіба він відмовляється від світу чи вступає до ордену монахів?

Якось уночі він спалив двадцять сторінок розрахунків. Інтеграли звивалися зачарованими кобрами, чудернацькі й кучеряві, подібні до горбанів «d» лавами марширували краєм полум’я у брижі мереживного попелу — але то був єдиний його зрив.

Попервах він допомагав групі, що займалася силовою установкою, тоді ще ніхто ні на чому не спеціалізувався. Все почалося пізніше, коли з’явилися різноманітні бюро та параної, а структурні схеми підрозділів перетворилися на горизонтальні проекції в’язничних камер. Курт Мондауґен, що спеціалізувався на радіоелектроніці, примудрився вирішити проблему охолодження, сам Пьоклер раптом узявся за вдосконалення датчиків вимірювання локального тиску — це стало у пригоді в Пенемюнде, коли їм доводилося від моделі завтовшки якихось 4–5 сантиметрів відводити більше сотні вимірювальних трубок. Пьоклер допомагав виробити рішення щодо Halbmodelle[415]: розтинаєш модель уздовж і прикріплюєш її пласким боком до стіни випробувальної камери, а трубки виводиш до манометрів ззовні. Мешканець берлінських нетрів, розмірковував він, уміє мислити половинками пайків… але для Пьоклера це була поодинока мить радості. Насправді, ніхто не міг претендувати на стовідсоткову належність тієї чи іншої ідеї саме йому, бо працював корпоративний розум, спеціалізація майже не мала значення, а