Веселка тяжіння - Томас Пінчон

досить товариський, безугавно сипле дотепами через гучномовець: «Доброго ранку, хлопці й дівчата, ось ми в’їжджаємо у Гайдельберґ, пам’ятаєте приспів «Я серце в Гайдельберґу загубив», так от, маю тут приятеля, що втратив обидва вуха! Не зрозумійте мене хибно, загалом, це дуже гарне містечко, тут дуже доброзичливі люди, ну, звичайно, коли не б’ються на дуелях. А якщо серйозно, то вони вас чудово приймуть, хоча й ключів од міста не дадуть, а дадуть дерев’яний молоток, щоб затички з бочок вибивати!» тощо. І ви їдете собі місциною, де світло безперестанку змінюється — з’являються і зникають зáмки, купи каміння, місяці різноманітних форм і барв. Зупинки у незвичайні світанкові години і з незрозумілих причин, виходите розім’яти ноги у залитих вогнями рампи дворах, де під велетенськими і пахучими уночі евкаліптами сидять за столом старі, тасують старовинні колоди, зашмульгані й потерті, ляскають мечами, чашами і старшими козирями у мерехтливому світлі, за ними вхолосту деренчить автобус, чекає — пасажири мають зайняти свої місця, і хай би як вам хотілося тут залишитися і навчитися цієї гри, зустріти за цим спокійним столом старість — марна річ: за дверима автобуса у випрасуваній уніформі чекає він, Повелитель Ночі, перевіряє квитки, посвідчення особи та проїзні документи, сьогодні владарює скіпетр підприємництва… кивком голови пропускає повз себе, і ви зиркаєте на його обличчя, на шалені й рішучі очі, а тоді протягом кількох несамовитих ударів серця згадуєте, що так, для вас усе це скінчиться кров’ю, потрясінням, в якому не буде гідності, — але подорож має тривати… над вашим сидінням, де повинна бути рекламна табличка, висить цитата з Рільке: «Хоч раз, раз[419]…» Одне з найулюбленіших Їхніх гасел. Нема вороття, нема спасіння, нема Циклу — це не те значення, що Вони чи їхній блискучий найманець Кекуле надав Змію. Ні, бо Змій означає — як там? — що шість атомів вуглецю в бензолі фактично згорнуті в кільце — достоту так само, як змій із хвостом у пащі, ЗРОЗУМІЛО? «Добре відоме нам сьогодні Ароматичне Кільце, — на цьому місці старий професор Пьоклера Ласло Джемф виймає з кишеньки для годинника золотий шестикутник із німецьким хрестом посередині — почесну медаль від «IG Farben», розсипає жартики, як цей старий пердун добре вміє робити, мовляв, йому більше подобається думати про цей хрест не як про німецький, а як про символ чотиривалентності вуглецю… — але хто, — підносить простерті руки, як джазовий диригент, — хто наслав Мрію? — Ніколи не збагнеш, наскільки риторичним є запитання Джемфа. — Хто наслав нового змія до нашого понищеного саду, вже надто оскверненого, надто переповненого, щоб вважатися осередком невинності, — якщо тільки невинність не є у наш час нейтралом, нашим мовчазним відходом у механістичну байдужість, куди Змій Кекуле прийшов не знищувати, але вказати нам на втрату… нам були дані певні молекули, саме такі комбінації, а не інші… ми використовували знайдене у Природі, безперечно, хоча, мабуть, і безсоромно, але Змій прошепотів: «Їх можна змінити, а тоді скласти зі сміття нові молекули…» А чи може мені хтось сказати, що він такого іще нашептав? Нумо — хто знає? Ви. Скажіть мені, Пьоклере…»

Його власне ім’я прогуркотіло над ним громовим ударом, і, безперечно, то був ніякий не проф. д-р Джемф, а колега, що жив трохи далі по коридору і цього ранку був черговим з побудки. Ільзе саме розчісувала волосся й усміхалася до Пьоклера.

Потрохи його денні справи йдуть на краще. Інші ставали ближчими, уже не ховали очей, знайомилися з Ільзе і зачаровувалися. Якщо він і бачив у їхніх обличчях щось іще, то не звертав на це уваги.

Аж одного вечора він повернувся з острівця трохи напідпитку, трохи у збуджено-піднесеному настрої через завтрашній запуск і побачив, що в його кімнатці нікого нема. Ільзе, її барвиста валізка, одяг, який вона звичайно розкидала по розкладайці, — геть усе зникло. Нічого не залишилося, тільки клапоть міліметрівки (на переконання Пьоклера, дуже корисний папір, коли треба притлумити страх експоненціальних кривих до лінійного, безпечного), такої ж, на якій вона малювала свої місячні будиночки. «Папі, мені веліли повернутися. Може, мені ще коли-небудь дозволять з тобою побачитися. Дуже сподіваюся на це. Дуже люблю тебе. Ільзе».

Курт Мондауґен застав Пьоклера на розкладайці Ільзе, він лежав і вдихав те, що йому здавалося запахом її волосся на подушці. Якусь хвилю він сам себе не тямив, казав, що вб’є Вайссмана, саботуватиме ракетну програму, кине роботу і проситиме притулку в Англії… Мондауґен сидів і лишень слухав, що він верзе, раз чи двічі торкнувся його плеча, димів люлькою, аж поки нарешті десь о другій чи третій годині ранку Пьоклер виклав кілька нереальних варіантів розвитку подій, досхочу наплакавшись і налаявшись, пробив кулаком дірку до кімнатки свого сусіда — той саме хропів у забутті. На той час, вже охолонувши до рівня роздратованого інженерського елітизму: «Довбухи вони твердолобі, навіть не знають, що таке синус і косинус, а хочуть мене напоумити…», — він погодився, що так, треба зачекати, наразі нехай роблять свою чорну справу…

— Якщо я влаштую тобі зустріч із Вайссманом, — все-таки запропонував Мондауґен, — все буде добре? Спокійно?

— Ні. Тільки не з ним… Не тепер.

— Як будеш готовий, скажи. Як будеш готовий, то і сам знатимеш, що робити. — Це він дозволив собі командний тон? Видно, побачив, що Пьоклеру конче потрібно опинитися під чиїмось началом. Лені колись уміла втихомирювати чоловіка виразом обличчя, знала, яких жорстоких зморшок він очікує від її рота, який тон голосу хоче почути… покинувши його, вона покинула безробітного слугу, що піде за першим-ліпшим, хто покличе, — просто

ЖЕРТВА У ВАКУУМІ!

Nur… ein…Op-fer!

Sehr ins Vakuum,

(«Чи хтось скористається перевагою наді мною?»)

Wird niemand ausnut-zen mich, auch?

(«Звичайний раб, але нема на кого працювати?»)

Nur ein Sklave, ohne Her-rin, (я-та та-та)

(«Та-а на дідька далась мені свобода такою?»)

Wer zum Teufel die Freiheit, braucht?

(А тепер усі разом, усі мазохісти, особливо ті, хто не має з ким сьогодні ввечері, хто залишився на самоті зі своїми фантазіями, які аж ніяк не скидаються на здійсненні, — нумо, приєднуймося до наших братів і сестер, дайте всім знати, що ви живі та щирі, спробуймо пробитися крізь тишу, спробуймо дотягтися і згуртуватися…)

Світло натрію не так б’є у очі в Берліні,

Іду я до бару, нікого не бачу там нині,

Ох, ліпше бути

У грецькій траге-дії трутом,

Ніж ЖЕРТВОЮ ВАКУУМУ сьогодні вно-чі!

Дні Пьоклера минали один за одним, не