Веселка тяжіння - Томас Пінчон
А війна щораз ближче, а гра в пріоритети і політиканство дедалі серйозніша: сухопутні війська супроти люфтваффе, Управління озброєння супроти Міністерства постачання, SS, якщо взяти до уваги їхні прагнення, проти геть усіх, і навіть тліюче невдоволення, яке за кілька наступних років переросте у двірцевий переворот проти фон Брауна через його молодість і кілька невдалих випробувань — хоча, бачить небо, такого завжди було вдосталь, це ж хліб усієї політики випробувальної станції… Але, загалом кажучи, результати випробувань вселяли все більше і більше надій. Неможливо було думати про Ракету і не думати про Schicksal[422], про зростання наперед визначеної і, можливо, дещо потойбічної форми. Команди влаштовували пуски некерованої серії А-5, деякі спускали на парашутах, тож ракети досягали висоти у п’ять миль мало не зі швидкістю звуку. Хоча розробники системи наведення і мали ще над чим працювати, на той час вони перелаштувалися на стабілізатори з графіту, відхилення від курсу зменшили до п’яти градусів і втішалися більшою сталістю Ракети.
Якось узимку Пьоклер відчув, що таки зможе пережити зустріч із Вайссманом. Застав есесівця з настороженістю за скельцями окулярів, наче за ваґнерівськими щитами, готового до неприйнятних крайнощів — гніву, звинувачень, якогось рукоприкладства. Наче зустрічався із кимось чужим. Їм не довелося поспілкуватися з часу Куммерсдорфа, з часу старої Ракетенфлюґплац. Упродовж цієї чверті години в Пенемюнде Пьоклер усміхався більше, ніж упродовж усього минулого року: казав, як захоплюється роботою Пьольманна над системою охолодження для силової установки.
— А ділянки перегріву? — запитав Вайссман. І це було слушне запитання, а ще — інтимне.
І Пьоклер зрозумів, що Вайссману до лампочки всі ці перегріви. То була гра, як і застерігав Мондауґен, — ритуалізована, як джіу-джитсу.
— Маємо щільність теплового потоку, — Пьоклера охопило таке ж відчуття, що й під час співу, — близько трьох мільйонів ккал/м2г °С. Тепер найліпше проміжне рішення — регенеративне охолодження, але Пьольманн запропонував новий підхід, — показує з крейдою та грифельною дощечкою, намагаючись виглядати справжнім професіоналом, — він вважає, що всередині камери слід застосувати спиртову плівку, яка дає можливість суттєво зменшити теплопередачу.
— Будете впорскувати.
— Саме так.
— Скільки пального доведеться перенаправляти? Як це позначиться на коефіцієнтові корисної дії двигуна?
Пьоклер мав напоготові всі потрібні цифри.
— Наразі впорскування — це страшний сон наших механіків, але з теперішніми планами постачання…
— А як щодо згоряння у два етапи?
— Це дає нам більше об’єму, ліпшу турбулентність, але там має місце ще й неізотропне падіння тиску, це обвалює наш ККД… Пробуємо різні підходи. А якби ще належне фінансування…
— А… Це не до мене. Ми самі хотіли б трохи щедрішого бюджету. — І разом засміялися, шляхетні науковці під орудою бюрократів-скупердяїв, обоє потерпають однаково.
Пьоклер розуміє, що веде перемовини про дочку та Лені: запитання та відповіді — це код не для чого іншого, як для оцінювання Пьоклера особисто. Від нього очікували певної поведінки — не просто зіграти роль, але прожити її. Будь-які відхилення у бік заздрості, метафізики, невизначеності одразу зауважать: його або спрямують у потрібне русло, або дозволять упасти. Впродовж зими й весни розмови з Вайссманом стали звичайною справою. Пьоклер зжився зі своєю новою личиною — Передчасно Постарілого Підлітка-Вундеркінда — і часто ловив себе на тому, що личина ця помалу ним оволодіває, змушує довше гортати довідники та дані запусків, вимовляти репліки, які заздалегідь не сплануєш, до того ж мовою людини, одержимої ракетою, себто мовою шляхетною, м’якою, вченою — самому собі на диво.
У кінці серпня вона приїхала вдруге. Можна було б сказати «Ільзе повернулася», але Пьоклер не був упевнений. Як і раніше, з’явилася вона сама, без попереджень, підбігла до нього, поцілувала, сказала «Папі». Але…
Волосся потемнішало, підстрижене інакше, очі видовжилися, сиділи глибше, обличчя засмагло. І виросла, здається, мало не на фут. Ну, в такому віці виростають за ніч, хіба ні? Якщо це справді «такий вік»… Навіть обіймаючи її, почув спотворений шепіт. Та сама? Чи прислали іншу дитину? Чому ж ти минулого разу не придивився уважніше?
— А цього разу скільки тобі дозволять у мене залишатися?
— Вони ще скажуть. Я дам тобі знати. — І чи матиме він час переладнатися: спочатку його маленька білочка, що мріяла жити на Місяці, а тепер оце засмагле довгоноге південне створіння, чия незграбність і потреба у татові настільки зворушливі, настільки очевидні навіть для Пьоклера на цій другій (першій? а чи третій?) зустрічі.
Жодної звістки про Лені. їх розлучили, сказала Ільзе, десь узимку. Ходили чутки, що маму перевели до іншого табору. Отак. Здати пішака, а ферзя, королеву — забрати. Вайссман чекає на реакцію Пьоклера, але цього разу він зайшов надто далеко — Пьоклер зашнурував черевики і досить спокійно пішов шукати есесівця, затиснув його в кутку кабінету, висловив своє невдоволення у присутності приязних і бе()збарвних казенних людей. Завершуючи промову, шпурнув шахівницю разом із фігурами в кліпання самовдоволеного Вайссманового обличчя. Пьоклер поривчастий, так, бунтар — але, генеральний директоре, нам потрібен цей його запал, ця його чесність…
Дитина раптом кинулася до нього в обійми, знову поцілувала.
