Веселка тяжіння - Томас Пінчон
Але тягар його безталанного берлінського внутрішнього «я» тиснув і далі. Він розмовляв із ним, слухав, мацав його, але «я» не розчинялося і нікуди не зникало, існувало собі далі, було прохачем у кожному закамарку, безсловесно благало — очима, простягнутими руками, цілком упевнене у своєму вмінні завдавати мук сумління. Робоча метушня у Пенемюнде і добірне товариство в трактирі шановного Галліґера на Ої — все це дозволяло дочекатися хорошої для запуску ракети погоди, але й робило Пьоклера дедалі вразливішим. Холодні ночі без жінки, гра в карти й шахи, чоловічі посиденьки за пивом, жахливі привиддя ночі, з яких треба виборсуватися самому, бо не було кому потермосити, щоб прокинувся, нікому обійняти, коли фіранку на вікні поглинає тінь, — того листопада все це його наздогнало, а чи він просто не став тікати. Захисний рефлекс, бо відбувалося щось насправді жаске. Раз чи двічі під час ефедринових досвіткових кивань ja, ja, stimmt, ja, позаяк деякі речі носиш не в голові, а на голові, й відчуваєш, як вона гойдається — майже урівноважена, він відчував, як його кудись зносить… якийсь допуск у розрахунках, кресленнях, графіках і навіть у вже виготовлених грубих моделях… щоразу, коли таке з ним ставалося, він починав панікувати і відступати у твердиню невсипущого Пьоклера, гупало серце, ломило руки й ноги, дихання перехоплювало з тихим гунг… Щось хотіло його упіймати, щось тут, серед паперів. Жах перед згасанням на ім’я Пьоклер знав, що це Ракета — вона вабить його до себе, але навіть якщо він і знав, що у чомусь подібному до згасання можна звільнитися від самотності й невдач, остаточно звабити його не вдалося… От він і стрибав, як сервоклапан із шумною подачею, через Нуль, між двома бажаннями — особистим самоусвідомленням і безособовим спасінням. Мондауґен усе це бачив, бачив Пьоклера наскрізь. Попри співчуття, природно, у нього не було для друга якогось готового рішення, Пьоклеру доведеться самостійно шукати шлях до нульового сигналу, самому прокладати свій правдивий курс.
На початок 38-го ракетна база в Пенемюнде вже набула певних обрисів, і Пьоклер перебрався на суходіл. Маючи щонайбільше трактат Штодда про парові турбіни і трохи корисних даних, які час від часу надходили з університетів Ганновера, Дармштадта, Лейпциґа та Дрездена, група силової установки випробовувала ракетний двигун з тягою півтори тонни, з тиском у камері згоряння 10 атмосфер і тривалістю роботи 60 секунд. Швидкість витікання продуктів згорання становила 1800 метрів за секунду, але вони прагнули досягти 2000, називали цей показник чарівним у буквальному сенсі. Як деякі гравці на біржі знають, коли треба зупинитись, інстинктивно вгадують невидимі цифри, але швидкість змін, першу і другу похідну, власною шкірою відчувають, коли слід включитися, триматися або вийти, є такі самі інженерні рефлекси, налаштовані завжди, будь-якої миті знати, щó за наявності ресурсів можна втілити у робоче устаткування, щó є «посильним». Того дня, коли швидкість витікання 2000 метрів за секунду стала посильною, раптом виявилося, що й до самої А-4 не надто далеко. Тоді небезпека полягала у тому, щоб не спокуситися надто хитрими рішеннями, але від такого ніхто не застрахований. Заледве чи знайшовся б розробник — серед них і Пьоклер, — який би не запропонував бодай одну хитромудру установку, якусь голову Ґорґони з переплетінням труб, трубочок, складних дрібничок для контролю тиску, соленоїдів поверх керуючих клапанів на допоміжних клапанах резервних клапанів; додатками до цих чудернацьких пропозицій друкували сотні сторінок номенклатури клапанів, обіцяючи величезну різницю між тиском у камері та виходом із сопла — все просто чудово, якщо ви не переймаєтеся надійністю поведінки мільйонів рухомих деталей. Але якщо вам потрібен надійний робочий двигун, який військові могли б використовувати в польових умовах для вбивання людей, реальна інженерна проблема полягає в тому, що все має бути якомога простішим.
Наразі запускалася модель A-З, охрещена пустотливими техніками не шампанським, а флягою рідкого кисню. Основна увага почала зміщуватися із силової установки до системи наведення. Телеметрія під час пробних запусків була зовсім примітивною. Термометри і барометри запечатували у водонепроникну комірку з кінокамерою, під час польоту камера знімала рух стрілок на датчиках. Після польоту плівку виймали і переглядали дані — інженери сиділи й дивилися кіно про циферблати. Тим часом «гайнкелі» ще й скидали залізні моделі Ракети з висоти 20 000 футів. Падіння фільмувалося із землі кінотеодолітами «Асканія». У денних зйомках були кадри з висоти 3000 футів, коли модель долала звуковий бар’єр, — дивне поєднання німецького розуму і швидкого мерехтіння послідовних знімків щонайменше двох століть, відколи Лейбніц, створюючи диференційне числення, користувався таким самим підходом, розкладаючи траєкторії гарматних ядер у повітрі, тож тепер Пьоклер от-от мав отримати докази, що ці методи вийшли за рамки зображень на плівці — до живих людей.
На квартиру він повернувся десь уже перед заходом сонця, надто втомлений, а чи заглиблений у думки, щоб дивуватися палахкотінню кольорів у квітнику, щоденним змінам в обрисах Станції, навіть сьогоднішній тиші на випробувальних стендах. Він чув запах океану і майже уявляв себе кимсь таким, хто цілорічно живе на морському курорті, але рідко виходить на пляж. Час від часу у Пенемюнде-Вест злітав або приземлявся винищувач, відстань приглушувала шум моторів до тихого муркотіння. Віяв пізній морський бриз, ніщо не віщувало Пьоклеру якоїсь несподіванки, крім усмішки колеги, що жив за кілька кімнатчин від нього і тепер спускався сходами казарми, коли Пьоклер підіймався нагору. Пьоклер зайшов до свого помешкання і побачив її на ліжку, носочки ніг біля квітчастої валізки, спідниця натягнута на коліна, очі сполохані, приречені, шукають його погляд.
— Гер Пьоклер? Я ваша…
— Ільзе. Ільзе…
Він, напевно, її обійняв, ухопив на руки, обцілував, засмикнув фіранку. Такий от рефлекс. Її волосся було перев’язане коричневою оксамитовою стрічкою. Він пам’ятав, що раніше її волосся мало світліший відтінок, було коротшим — але воно росте, тому й темнішає. Скоса поглянув на її обличчя, і вся його порожнеча сповнилася відлуння. Вакуум його життя постав перед загрозою знищення натиском любові. Спробував залатати його підозрами, шукаючи схожості з обличчям, яке востаннє бачив над плечем її матері, очі, досі
