Леобург - Ірина Грабовська

Пішло все до дупи! Йому потрібен портал — і портал з’явиться!

— Даню!

Данило різко розплющив очі. Стіл біля вікна здавався йому далеким і нечітким, повітря просто перед ним тремтіло, наче над розжареною сонцем дорогою спекотного дня.

Хтось смикнув за клямку дверей.

Данило посміхнувся, взяв під руки Федю й Агнесу і зробив крок уперед.

Зала для нарад славилася своїм багатством: на стіні висів великий герб Леобурга, оздоблений коштовним камінням, підлогу встеляли дорогі східні килими, попід стінами стояли дорогоцінні годинники, золоті свічники, старовинні образи. Самі стіни прикрашали мапи й колекція монет і банкнот вільного міста Леобурга. Рада приймала тут гостей і повірених у справах Леобурга з інших країн. Але у всьому оздобленні не відчувалося ані величі, ані сенсу — лише несмак і пиха, які тепер ще разючіше контрастували з усім, що Джекі бачила вчора на Михайлівській площі. Члени «Народної Ради» розсілися за великим овальним столом.

Двері урочистої зали відчинилися, і Джекі нарешті побачила «отця Леобурга». Спогади Агнеси, непевні й розрізнені, ніяк не складалися в загальну картинку. Прогулянки Яблуневою набережною в дитинстві, сімейні обіди, дружні партії в покер ішли врозріз із тим, про що Джекі дізнавалася від інших людей. Оздемір здавався їй якимсь дияволом у людській подобі, що здатен убити самим лише поглядом. Але людина, яка встановила гільйотину в місті бунтівників, яка віддала наказ розгромити Творчий район і дозволила «блискавично» виганяти людей і спотворювати їм обличчя за сфабрикованими справами, в житті здавалася, як і багато диктаторів, дуже стриманою і презентабельною. Темне, посріблене на скронях волосся, гладенько зачесане назад, чорний костюм без жодних прикрас, якщо не брати до уваги золотий ланцюжок від годинника, що звисав поверх кишені жилета. Джекі не відвела погляду, коли Оздемір пильно подивився їй у вічі, її не скував страх. Коли вона сіла за стіл навпроти голови Верховної Ради, колишнього турецького офіцера Юміта Оздеміра, її огорнуло єдине почуття — зневага.

Ліворуч від турка сидів Ласло Варга — лисуватий, завжди усміхнений і завжди спітнілий товстун, якого на пропагандистських плакатах зображували вдвічі стрункішим і вищим. Третього «отця», Йоганна Райнгарда, на перемовинах не було.

Погляд темних примружених очей Оздеміра вперся їй у перенісся. Джекі мовчки дивилася у відповідь, відчуваючи, як спина вкривається крижаним потом.

— Люба Агнесо,— посміхнувся турок.— Яка дивна зустріч, чи не так?

Він розмовляв німецькою з легким акцентом. Джекі бічним зором помітила, як засовався на своєму місці професор Кубрик.

— Сказав би хтось вашому покійному татусеві, що ми зійдемося отак на переговори, він нізащо б не повірив.

Джекі стрепенулася, але не від того, що він сказав. Постійна напруга в тілі, необхідна для підтримки «ширми» між її та Агнесиною свідомістю, раптом спала. В голові було тихо, зникли навіть ледь відчутні імпульси, що поколювали м’язи, коли Агнеса рухалася.

Агнеса пішла.

— Мой отец сидел бы сейчас тут, по эту сторону стола,— долаючи тремтіння в голосі, промовила Джекі.— Если би ви не убили его[59].

Очі Варги забігали, він нервово реготнув і обернувся до двох поліціянтів, що чергували біля входу. Оздемір презирливо скривив губи і провадив німецькою:

— Це серйозні звинувачення, дівчинко моя, і якщо в тебе є докази, леобурзький суд...

— Спасибо, дядюшка Юмит, хватит с меня одного твоего «молниеносного» суда,— Джекі дістала з ридикюля книгу в шкіряній палітурці.— И давайте уважать закони города, в котором живем. Ваши законы[60].

Вона розгорнула книгу на сторінці «Закон №4526». «Офіційною мовою вільного міста Леобурга є російська. Підданці зобов’язані використовувати російську мову в усіх без винятку публічних місцях та установах». Джекі зловтішно посміхнулася. Давид попереджав, що російську мову Оздемір любить значно менше за російські гроші.

— Я думал... на наши-ий неболшой встреч... м-м...— Оздемір роздратовано стиснув щелепи і провадив німецькою: — Облиш ці формальності, адже наші родини мають такі дружні стосунки, нащо все це?

Настрій отця-фундатора значно погіршився, він склав руки на грудях і відкинувся на спинку стільця. Рукава оголили зап’ястки, і Джекі помітила два широкі шкіряні браслети. Такі самі, як у Лейли.

— Тяжко без завченої промови, еге ж? — посміхнулася Джекі.— А в Петербурзі ви теж через тлумача розмовляли?

— Я не розумію, про що ти,— відрізав турок.— Повернімося до суті. Ви маєте вимоги до Верховної Ради. Але перш, ніж ви почнете, я зазначу, що погодився вислухати тебе, люба Агнесо, лише віддаючи данину пам’яті твоєму батькові й на знак поваги до вашої родини. Втім, будь-які рішення Рада ухвалюватиме тільки після розмови з Теодором Яблонським, твоїм офіційним опікуном.

— Ні, ви говоритимете зі мною, пане Оздеміре,— відповіла Джекі.— Два тижні тому мені виповнилося двадцять два роки. Схоже, ви забули надіслати вітальну листівку.

— Вітаю з повноліттям, люба, але закони Леобурга, про які ти так дбаєш, регламентують процедуру передачі місця в Раді. Тож нам доведеться чекати на Теодора. До того ж розмова з гарненькою жінкою про політику — моветон,— турок криво посміхнувся й обернувся до професора Кубрика.— Професоре, ви, ймовірно, краще знаєте закони, ніж моя юна колега, і тому вас відпровадили її супроводжувати?

Професор здригнувся, завиток на кінці його цапиної борідки сіпнувся.

— Я прийшов сюди як представник академічної громадськості, пане Оздеміре.

— І чого ж вимагає вельмишановна академічна громадськість?

Оздемір явно збирався відрізати Джекі від розмови. Дівчина нахилилася наперед.

— Академічна громадськість, так само як і громадяни з Робітничого, Аристократичного і Творчого районів, вимагає одного: відставки Верховної Ради і скасування спадкового права на владу.

Джекі стиснула губи і зустрілася поглядом з Оздеміром.

— Боже милосердний,— Варга злякано витріщив жаб’ячі очі й нервово кашлянув.

— До вчорашньої ночі ми ще могли обговорювати щось із вами, але погром у Творчому районі все перекреслив,— промовила Джекі.— І вам, пане Варга, краще було згадувати про Бога, коли ви палили будинки невинних людей.

— Але даруй, Агнесо, пожежа — це справа рук вигнанців,— Оздемір закотив очі.— Я вранці отримав детальний звіт від пана Бридж-Паркера. Поліція дізналася, що в майстерні одного з художників, вигнанця, який повернувся з нашої ласки до міста, міститься незаконний склад вибухонебезпечних речовин. Коли правоохоронці — наші з вами захисники, до речі! — прийшли на місце, він сам підпалив свій будинок, щоб приховати злочин. Так загорілися сусідні будівлі. Тобі слід менше довіряти своїм новим союзникам, вони готові вигадати будь-яку казочку, аби лише очорнити владу.