Леобург - Ірина Грабовська

Ще трохи, ну ж-бо.

— Поліція Леобурга, зупиніться!

Данило обернувся. З поліціянтами їх розділяло кількадесят метрів. Він коротко видихнув і побіг.

Загриміли попереджувальні постріли. Свисток істерично розривався. Данило першим навалився на хвіртку — залізо дзвякнуло, але не піддалося. Замкнено!

— От лайно.

Він без попередження схопив Агнесу на руки. Дівчина скрикнула, але вже за кілька секунд опинилася по той бік паркану.

— Біжи до будинку! — вигукнув Данило.

Поліціянти добігли до них за лічені секунди. Данило розвернувся і вже зібрався битися, але на нього стрибнули двоє і збили з ніг. Хлопець боляче вдарився обличчям об бруківку. Ще двоє притисли Федю до стіни. Один з поліціянтів гукнув до колеги:

— Доповідай Новаку! Біжи!

П’ятий патрульний закивав і чкурнув, мало не впустивши кашкет.

Данила підняли з землі, вони з Федею обмінялися похмурими поглядами. Так, звісно, треба було вирушати вночі. Поліціянт, який віддавав наказ, швидко обмацав його кишені, але так і не знайшов документів.

— Ваше ім’я та прізвище! Негайно!

Добре, хоч хтось не знає пику Едварда Яблонського!

— А за яким правом...

— Непокора поліції! — гаркнув поліціянт.— Ім’я та прізвище!

— Костянтин Острозький,— буркнув Данило перше, що спало на думку.

У цей момент краєм ока він помітив, як хвіртка безшумно відчинилася. У глибині саду майнула тінь.

— Пане Острозький, ми змушені...

Позаду знову щось промайнуло. Погляд Феді раптом спалахнув.

Поліціянт не зміг договорити. Данило тільки відчув, як обидва його конвоїри гепнули на землю. Федя рвучко викрутився і штовхнув одного зі своїх. Другий злякано відсахнувся просто на Данила. Данилова рука ковзнула до кобури на поясі поліціянта, і в долоні опинився револьвер.

— На землю! — гукнув Федя.— Ані руш!

Поліціянти вляглися на бруківку і завели руки за голову. Данило з Федею позадкували до хвіртки і зачинили її по собі.

Біля паркану стояв Свенсон з веслом від Феліксової байдарки.

Ці обличчя... обличчя, сотні облич, сотні вогненних очей... Люди були всюди. Вони дивилися на неї, гукали до неї, ловили кожне її слово. Джекі спробувала пригадати, чи була вона колись у подібній ситуації,— і не змогла. Вона жодного разу не виступала на сцені, навіть з номером самодіяльності, навіть у дитинстві. Тільки-но вона промовила останнє слово, їй здалося, що хвиля енергії, яка здійнялася від схвильованої юрби, знесе її з ніг. Джекі хотіла передати гучномовець Давидові, але пальці не слухалися. Вигнанець зловив її погляд і м’яко забрав пристрій. Дівчина зробила крок до краю сцени і мало не впала, заплутавшись у власних спідницях, коли захотіла зістрибнути. Люди кинулися до неї. Її підтримували незнайомі руки, дякували і підбадьорювали незнайомі голоси. Через шалене серцебиття було боляче дихати.

Давид зістрибнув за нею, залишивши на сцені Мака, який з жартиками і лайкою розповідав, чим займатиметься новоспечена «народна поліція». Леобуржці волали, плескали, намагалися торкнутися дочки самого Августа Яблонського, який суворо дивився на майдан з плаката на Михайлівському соборі. Джекі взяла вигнанця під руку, і він повів її до собору. Незабаром вони опинилися під кам’яними арками склепіння і піднялися на хори, до величезного органа, що виблискував у напівтемряві. Храм був водночас штабом протесту, оглядовою вежею, шпиталем і притулком для біженців — тут були десятки людей, але всі були зайняті своєю справою, і за Джекі нарешті перестали спостерігати.

— Давиде... Давиде,— жалісно простогнала вона.— Я не зможу... я цей... мене зараз знудить!

— Ти геть бліда. Стривай-но,— вигнанець збіг сходами і за хвилину повернувся з бляшаним кухлем.— Випий.

На жаль, це був не коньяк — лише звичайна вода. Джекі зробила два великі ковтки.

— Оздемір звинувачує в підпалі вигнанців, а тебе — у співпраці з нами,— швидко промовив він.— Вимагайте в нього докази. Я впевнений, що пожежа — лише привід, щоб розігнати протест.

— Боже... Все це дурна ідея, я ж не Агнеса, я навіть... навіть німецькою не володію нормально! — забелькотіла вона.— От зараз Агнеса піде в Романівку — і все, моя чудова німецька перетвориться на гарбуз!

— Дурниці,— всміхнувся Давид і стиснув її руки.— Це навіть добре. Я навчу тебе одного трюку, Оздемір не зрадіє.

Він дістав з кишені книжку в шкіряній палітурці. «Збірка законів вільного міста Леобурга»,— прочитала Джекі.

— Чому ти не можеш піти зі мною?

— Бо я тобі там не потрібен,— вигнанець усміхнувся, його шрам викривився. Джекі зловила себе на думці, що цей жахливий шрам пасував до виразних, дещо грубуватих рис Давидового обличчя — без нього вигнанець позбувся б значної частки своєї чарівності.— Але я буду поруч: ми нікому не дозволимо тебе образити. Пам’ятаєш, про що ми розмовляли вранці?

— Напам’ять вивчила,— зітхнула Джекі й дістала аркуш паперу з підготовленою промовою.

— Чудово. Ти йдеш не сама. З тобою будуть представники районів міста, Народної Ради, яку ми обрали,— професор Кубрик від Академічного району, Маркус Ветцель від Робітничого і Паль Келемен від Творчого. А крім того,— Давид стиснув її руку і повів до вікна,— з тобою до ратуші піде весь Леобург.

Джекі прилипла до каламутного квадрата шибки. Рудий вигнанець шикував людей. Дівчина інстинктивно торкнулася срібної брошки-лева, символу приналежності до Верховної Ради, яку Агнеса приколола їй на сукню перед виходом.

Сотні людей. У засмальцьованій робочій формі й випрасуваних елегантних плащах. В університетських жакетах з левом і різнокольорових атласних костюмах.

І їй доведеться їх очолити.

— Ти впевнена, що не бачила його в університеті?

Казумі кивнула, по-дитячому підібгавши нижню губу. Її великі очі-мигдалини знову стали вологими, дівчинка похилила голову.

— Перевіримо в соборі,— видихнула Лейла.— А тоді оголосимо через гучномовець.

Мак гучно закликав до сцени добровольців. Люди рухалися врізнобіч — до барикад, до сцени, до собору, і нещодавня ейфорія, яку спричинила промова Джекі-Агнеси, змінилася звичним виснажливим очікуванням, від якого навіть повітря здавалося розрідженим. Казумі тримала Лейлу за рукав і пробиралася за нею крізь натовп. Коли вони минули сформовану колону і наблизилися до підніжжя собору, Лейла раптом відчула дещо дивне. Відчуття змусило її зупинитися й обернутися. Нутрощі стиснуло, вона завмерла, наче перед стрибком, хоч і не розуміла, що ж таке вхопила бічним зором.

— Що трапилося? — злякано запитала дівчинка.

Люди. Люди... звичайні леобуржці. Лейла стенула плечима, опираючись занепокоєнню, що налетіло, наче цунамі. Ось цей — з Академічного, ті двоє — з Робітничого. Ті, у вилинялих плащах, з Творчого