Веселка тяжіння - Томас Пінчон
— А от вам! — бурмоче Слотроп. — Та-а ще от вам!
Руки й ноги, вочевидь, працюють, тож він зі стогоном підводиться, одягає на голову шолом, хапає торбу і виходить через двері, що стрясаються від того разом зі стінами. Ага! Полотняні декорації. Знімальний майданчик. Слотроп опинився у старій напівзруйнованій студії, темно, лишень жовте сонячне світло пробивається крізь маленькі дірки над головою. Під вагою Слотропа порипують іржаві мостини, чорні, перегорілі «сонячні» прожектори, тендітне павутиння обліпило візерунки біля тоненьких сонячних промінчиків… Порохом укриті закутки і залишки декорацій псевдо-gemütlich[407] любовних гніздечок, перекошені стіни і пальми нічних клубів, ваґнерівські зубчасті мури з пап’є-маше, глухі двори у строгому експресіоністському чорному й білому, дуже непропорційні, якщо міряти на людину, і все це вписано у перспективу намертво закріплених лінз, що колись на все це витріщалися. На декораціях намальовані відблиски, вони тривожать Слотропа — щоразу, коли бачить жовтуваті промінці, різко задирає голову, озирається, шукаючи джерела світла, яких тут ніколи не було, і щораз більше нервує, скрадаючись у порожній старій мушлі, балки за п’ятдесят футів над головою майже невидимі у тінях, зашпортується за відлуння власних кроків, чхає через пилюку, яку сам і здійняв. Росіяни точно пішли, але Слотроп тут не сам. Іде вниз залізними сходинками крізь хмари павутиння із сердитими павуками та їхніми висхлими жертвами, під чобітьми рипить іржа, й уже внизу відчуває, як хтось хапає його за плащ. Досі трохи очамрілий після уколу, Слотроп тільки несамовито шарпається. Його тримає рука у рукавичці, лискуча лайка обтягує маленькі виразні кісточки на руці. Жінка у чорній паризькій сукні з жовто-фіолетовим ірисом на грудях. Навіть крізь оксамит Слотроп відчуває тремтіння її руки. Заглядає в очі, обведені чимось вугільно-чорним, окремі крупинки пудри на обличчі добре помітні, як і пори, куди пудра чи не потрапила, чи її змило слізьми, — так він знайомиться із Маргеритою Ердманн, своїм темним літнім вогнищем, безпечним переходом у заплямовані жахом спогади про Inflationszeit[408], своїм дитям, своєю безпорадною Лізаурою.
Тут вона проїздом — одна з мільйона погорільців. Шукає свою доньку Б’янку, прямує на схід до Свінемюнде, якщо пропустять росіяни і поляки. Звернула до Нойбабельсберґа через сентиментальність — багато років не бачила старих студій. Упродовж двадцятих і тридцятих була кіноактрисою, у Темпельгофі і в Штаакені також, але це її улюблене місце — тут вона знялася в десятках дещо порнографічних фільмів жахів великого Ґергардта фон Ґьолля.
— Від самого початку я знала, що він геній. Я — лишень його творіння. — Зіркою, як Дітріх, чи вамп а-ля Бриґітта Гельм вона не стала, і чесно це визнала, але щось їм необхідне у ній все ж було, вони (Слотроп: «Вони?» — Ердманн: «Ну, не знаю…») прозивали її «анти-Дітріх» — не занапащала чоловіків, була лялькою — млявою, виснаженою… — Переглядала всі наші фільми, — згадує вона, — деякі по шість чи навіть по сім разів. Я ніби не ворушилася. Навіть обличчям. Ах, оті довгі, довгі сцени великим планом крізь серпанок… ніби той самий кадр повторювався знову і знову. Навіть коли я втікала, мене завжди наздоганяли — якісь почвари, божевільні, злочинці, і я все одно була такою… — зблискують браслети, — незворушною, такою… монументальною. А якщо не бігла, то мене прив’язували або приковували до чогось ланцюгами. Ходімо. Я покажу. — Веде Слотропа до того, що лишилося від катівні: поламані зубці на дибах, гіпсовий мур облупився і викришується, здіймається пилюга, мертві смолоскипи перехнябилися і застрягли у кільцях. Перебирає лайковими пальчиками, торохкотить дерев’яними ланцюгами, з яких уже майже геть зійшла срібна фарба. — Це був майданчик «Alpdrücken». У ті часи Ґергардтові ще подобалося різке освітлення. — Сріблиста сірість збирається у тоненьких складках її рукавичок, коли вона збиває пилюку з диби і лягає. — Отак, — підносить руки і хоче, щоб Слотроп застібнув бляшані кайдани на зап’ястях і щиколотках. — Світло падало одночасно згори і знизу, тому від усіх акторів було по дві тіні: Каїна й Авеля, як нам любив казати Ґергардт. То була вершина його символістського періоду, пізніше він використовував природніше світло, знімав здебільшого на натурі. — Їздили до Парижа, Відня. До Герренхімзее у Баварських Альпах. Фон Ґьолль марив зйомками картини про Людвіга II, ще трохи, і потрапив би до чорного списку, бо всі тоді шаленіли від Фрідріха — вважалося непатріотичним казати, що німецький правитель може бути ще й божевільним. Але від золота, дзеркал, довгих миль барокових орнаментів трохи поменшало клепок і в самого фон Ґьолля. Особливо ті його довгі коридори… Такий стан французи називають «коридорна метафізика». Старосвітські знавці коридорів добродушно хмикають, коли їм розповідають, як фон Ґьолль, уже використавши всю плівку, ще довго катався на операторському візку позолоченими просторами з придуркуватою посмішкою. Навіть на ортохроматичній плівці в чорно-білому зображенні її теплота вижила, хоча фільм, безперечно, так і не вийшов. «Das Wütend Reich[409]», як таке могли пропустити? Нескінченні перемови, охайні чоловічки з нацистськими значками на вилогах перлися юрбами, заважали знімати, просто головами билися об скляні стіни. Вони б змирилися навіть із «Königreich[410]» замість «Райху», та з чим завгодно, але фон Ґьолль вперся і з місця ані руш. Ішов по канату. Аби якось усе врівноважити, негайно розпочав зйомки «Порядного товариства», яке, за чутками, так сподобалося Ґеббельсу, що він дивився його тричі, хихотів і штовхав у плече сусіда, який запросто міг бути Адольфом Гітлером. У тому фільмі Маргерита грала лесбіянку у кав’ярні — «оту, з моноклем, яку в кінці до смерті шмагає батогом трансвестит, пам’ятаєте?» Налиті ноги у шовкових панчохах тепер сяють, немов виточені на станку, гладкі коліна труться одне об одне — спогади повертаються, і її це збуджує. Слотропа також. Вона всміхається до його туго натягнутої промежини з оленячої шкіри. — Він був чудовий. З обох боків, знаєте… Ви трохи його нагадуєте, особливо… Ці чоботи… «Порядне товариство» стало нашим другим фільмом, але цей… — цей? — «Alpdrücken» був першим. Думаю, Б’янка — від нього, бо я завагітніла, саме коли знімали фільм. Він грав Великого Інквізитора, що катував мене. Ох, ми були Парою Райху — Ґрета Ердманн і Макс Шлепціґ, Дивовижно Разом…
— Макс Шлепціґ, — повторює Слотроп і витріщається на неї, — та ви жартуєте. Макс Шлепціг?
— Це не справжнє його ім’я. І я зовсім не Ердманн. Але все, пов’язане із Землею, було політично безпечним — Земля, Ґрунт, Народ… код. Який вони, дивлячись на тебе,
