Веселка тяжіння - Томас Пінчон
— Знаєте, тра було більше взяти.
— Я взяв стільки, скільки варта його свобода, — пояснює Чичерін. — Де люлька, ну?
— Звідки ви знаєте, чого вона варта? Я що думаю, думаю, що від Зони вам у голові замакітрилося. — Джабаєв скоріш нерозлучний приятель, а не водій, і має певний імунітет, а тому піддає сумніву чичерінську мудрість.
— Послухай, село, ти розшифровку читав? Той хлопець — ніхто, одинак. Потрапив у халепу. Нехай собі бігає Зоною і думає, що вільний, хоча ліпше було б його таки десь причинити. Він уявлення не має, що воно таке, ота його свобода, а чого вона вартує — і поготів, тому ціну встановив я, хоча це від самого початку не мало значення.
— Страх як авторитарно, — глумливо пирхає юний Джабаєв. — Де сірники?
Але шкода, бо Чичеріну Слотроп сподобався. Чичерін розуміє, що в будь-якому нормальному історичному періоді вони б легко зійшлися. Люди, що вбираються у химерні костюми, мають savoir-vivre[405], вже не кажучи про розлад особистості, яким він захоплюється. Ще в дитинстві у Ленінграді мама пошила йому костюм для дитячої вистави. Чичерін був вовком, і тієї миті, коли перед дзеркалом біля ікони одягнув голову, упізнав себе. Він був вовком.
Амітал натрію краєчком зачіпає мозок Чичеріна, наче це його власне похмілля. Глибоко, глибоко — глибше за політику, секс або дитячі страхи… падіння у ядерну чорноту… Чорнота струменить крізь усю розшифровку, постійно чорний колір. Слотроп жодного разу не назвав Енціана на ім’я, нічого не казав і про Шварцкомандо, але про «Шварцґерет» таки згадав. А ще, коли його пробивало на німецьку, парував «шварц-» із досить дивними іменниками. Чорножінка, Чорноракета, Чорномрія… Нові слова, схоже, виникали несвідомо, але чи існує якийсь єдиний корінь, що залягає глибше, ніж копали, з котрого Слотропові Чорнослова тільки видавалося, що квітують окремішньо? А чи він через мову заразився німецькою манією іменування, нарізаючи Творіння дедалі тонше, аналізуючи, ще безнадійніше відокремлюючи іменувача від іменованого, аж до залучення комбінаторики, з’єднуючи воєдино усталені іменники, аби отримати нові, безкінечна божевільно спотворена гра хіміка, чиї молекули були словами…
Просто людина-загадка. Коли Ґелі Триппінґ уперше повідомила, що він у Зоні, Чичеріну стало цікаво хіба настільки, щоб часом на нього поглядати, як і на десятки інших. Єдиною дивною річчю — і з плином часу вона ставала дедалі дивнішою — було те, що Слотроп, видається, діяв сам. На сьогодні він не вніс у список, не позначив, не виявив і не реквізував жодного шматка обладнання А-4, жодних даних про цей об’єкт. Він нічого нікому не доповідав: ані в ГСРО, ані в ПОРЗ, ані в БОВПС, ані у ТР[406], ані у жодну подібну структуру — взагалі у жодне з відомств Союзників, але він один з Вірних — шакали вже наполегливо нишпорять маршрутом вивезення батарей А-4 з Гук-ван-Голланда через усю Нижню Саксонію, прочани йдуть дорогами дива, кожен шмат і кусень — священна реліквія, будь-який уривок документації — вірш Писання.
Але Слотропа не цікавить звичайне обладнання. Він вичікує, береже себе для чогось унікального. Для Чорноракети? Для 00000? Енціан шукає її та загадковий «Шварцґерет». Дуже навіть імовірно, що Слотропа веде це його Чорноявище, він відгукується на його потреби, хоча й приховані від нього, і продовжуватиме цикл за циклом повертатися до Енціана, аж поки місія буде виконана, частини знайдуться, а обладнання відшукається. Це чуття — паперу нічого подібного Чичерін би не довірив. В оперативному розумінні він тут одинак, як і Слотроп, доповідає — коли і якщо — спеціальному комітетові Маленкова у Раді Народних Комісарів (доручення ЦАГІ служить лише прикриттям). Але Слотроп — його хлопака, за ним простежать, і простежать як слід. Якщо загублять — знову знайдуть. Дуже зле, що його не вдається переконати допомогти схопити Енціана, але Чичерін не такий дурень, щоб думати, наче всіх американців можна експлуатувати так само легко, як майора Марві з його рефлексами на чорне…
Дуже шкода. Чичерін зі Слотропом могли б разом покурити гашишу, порівняти враження від Ґелі та інших дівчат із руїн. Він би заспівав американцю пісень, яких його навчила мама: київські колискові, зоряне світло, закохані, білий цвіт, солов’ї…
— Коли наступного разу наскочимо на цього англійця, — Джабаєв здивовано дивиться на свої руки на кермі, — чи американця, чи хто він там є, дізнайтеся, де він дістав це лайно.
— Запиши десь, — наказує Чичерін, і вони починають несамовито реготати просто під деревом.
□□□□□□□
Час від часу Слотроп очунює, виринає зі сну і знову поринає у дрімоту, спокійні й неквапливі діалоги російською, руки на пульсі, за дверима зникає чиясь широка зелена спина… Кімната — біла, досконалий куб, хоча якийсь час Слотроп не годен розпізнати ані куба, ані горизонтально покладених стін — нічого тривимірного. Є лиш упевненість, що йому знову впорснули амітал натрію. Дуже знайоме відчуття.
Він лежить на лікарняному ліжку, досі у вбранні Ракетмена, шолом на підлозі, поруч із речмішком з гашишем — ого. Хоча, враховуючи сумніви щодо здатності рухатися, це потребує надлюдських зусиль, йому вдається повернутися і перевірити запаси. Один зафондований пакет видається меншим. Витрачає годину чи й дві, щоб розгорнути вгорі, і, звичайно ж, виявляє свіжий надріз — вогко-зелений на брудно-брунатному великому шматку. Знадвору залізними сходами стугонять кроки, повертаються важкі двері. Курва. Він лежить у білому кубі, у голові макітриться, ноги схрещені, руки за головою, йти кудись геть не хочеться… Дрімає, йому сняться пташки, щільна зграя вівсянок, яких зносить пташиним листопадом у непроглядній завірюсі. Це ще в Беркширі. Слотроп маленький, тримається за татову руку. Пташиний гурт мчить настрахано вгору і вбік крізь негоду, а тоді знову донизу, шукаючи поживи.
— Бідолахи, — каже Слотроп і відчуває, як тато міцніше стискає його руку у вовняній рукавичці. Бродерік усміхається:
— З ними все добре, їхні серця б’ються дуже-дуже швидко. Їх гріє кров і пір’я, не переймайся, синку. Не переймайся… — Слотроп знову прокидається у білій кімнаті. Тиша. Примушує себе зробити кілька млявих велосипедних рухів, знов опускає ноги і плескає себе по новій складці жиру на животі, що, видно, зібралася, поки він був непритомний. Невидиме царство жиру, мільйони клітин на волі, і всі вони чудово знають, що він за один — щойно непритомніє, як заходяться, геть усі, тоненько цвірінчати
