Леобург - Ірина Грабовська

Кубрик хотів щось сказати, та Лейла вимовила японською:

— Як тебе звати?

Дівчинка від несподіванки роззявила рота, закліпала віями і змогла видушити з себе єдине слово:

— Казумі.

— Де твої батьки, Казумі? — Лейла присіла на підвіконня.

— Я не знаю,— темні очі японки заблищали від сліз.— Я загубилася! Батько збудив мене серед ночі, я тільки встигла одягнутися, почався гуркіт. Такий гуркіт... грім... і спалахи світла. Ми бігли разом з усіма, а потім... я не знаю, куди він зник...

Лейла глипнула на Данила і професора, які зачаровано спостерігали за їхньою розмовою. Дивно, але колись її рішення поїхати до японської мовної школи було продиктоване саме бажанням принагідно похизуватися знанням екзотичної мови, але вона і подумати не могла, за яких обставин це станеться. Добре, що ані Данило, ані інші ніколи не дізнаються, що вона насилу розуміла Казумі, бо та розмовляла японською з іншого, «леобурзького» світу.

— Зрозуміло. Я впевнена, що він знайдеться,— Лейла злегка всміхнулася.— Про тебе попіклувалися?

Дівчинка мовчки кивнула і продовжила пильно дивитися на неї. Скільки ж їй років? П’ятнадцять? Шістнадцять?

— О, так,— схопилася вигнанка.— Мене звати Лейла.

— Я знаю.

Вигнанка звела брови.

— Звідки?

— Ми переїхали сюди нещодавно, але я була на площі й бачила тебе, а потім ще спостерігала, щоб намалювати.

— Намалювати... Нащо мене малювати? — закашлялася Лейла.

— Я хочу вчитися в Академії мистецтв. Мій батько художник.

Голос дівчинки затремтів, перед Лейлиними очима майнула нічна картина: будинки у вогні, «акули», що викидають з творчих майстерень речі, людські крики, ядучий дим... Її батько міг бути де завгодно — в соборному шпиталі, в таборі на площі або... або серед тих кількох бідолах, що загинули в тисняві. Їхні тіла лежали біля фонтану на межі Творчого й Аристократичного районів.

— Ти підеш з нами,— кивнула Лейла.— Спробуємо знайти твого батька. До речі, цього звуть Едвард.

Дівчинка врешті відірвала вражений погляд від Лейли і подивилася на Данила.

— Якщо коротко, то її звуть Казумі, вона художниця і під час тисняви втратила батька,— переказала Лейла, переходячи на німецьку.— Спробуємо знайти його.

— Я не перестаю вами захоплюватися, моя люба! — протуркотів Кубрик, чіпляючи на ніс маленькі круглі окуляри, що дивовижно пасували до його повного обличчя.— Дуже вам удячний за візит!

Лейла посміхнулася самим куточком рота. Тепер головне, знаючи схильність професора до балачок, не засиджуватися. Вони з Данилом і Казумі спустилися надвір, Кубрик гірко зітхнув, окинувши поглядом табір біженців.

— Що ж робити з цими людьми,— промовив він.— Не розумію, навіщо поліція влаштувала цей жахливий, варварський погром!

— Гадаю, ми скоро дізнаємося навіщо,— відповіла Лейла.— Леобуржцям пояснять, що у всьому винні жахливі вигнанці.

— Але ж це нісенітниця!

— Чому, досить розумно. Сотні розлючених біженців переповнюють райони міста, де зосереджені сили протесту,— якщо вони повірять Раді, то вимагатимуть відповідей не у влади, а у нас.

— Наразі Оздемір хоче перемовин з Агнесою,— додав Данило.— Хоча я не розумію, невже «отці» сподіваються, що після цього народ дозволить нам піти на поступки?

— У мене недобрі передчуття,— Лейла насупилася.— Перемовини ні до чого не призведуть, це цілком зрозуміло. Але якщо ми не здаватимемо позицій, вони підпалять ще кілька районів. Або почнуть страчувати полонених. Ви просто не знаєте, на що здатен Оздемір.

У сірих очах Данила знову майнув підозріливий вираз.

— А ти знаєш?

Лейла круто розвернулася й пішла до університетської брами.

«Диво-машина успішно пройшла випробування! Вчора на полігоні поблизу Тули, за присутності государя-імператора, пройшли випробування новітньої російської бойової машини — субтерини „Свята Анна“. Машина оснащена надпотужним двигуном, а також п’ятьма матричними бурами спеціальної конструкції. Гранична швидкість пересування субтерини — 25 кубічних сажнів на годину. На борту машини можуть розміститися до 30 солдатів і до 200 пудів вибухових речовин, що дістаються без жодних перешкод у святую святих супротивника».

Двісті пудів вибухівки. Чи вистачить цього, щоб підірвати Михайлівську площу? По спині Джекі сипнуло морозцем, вона відклала російську газету і взяла іншу, з німецьким готичним шрифтом.

«Його цісарська й королівська величність здійснив раптову перевірку обороноздатності боснійського ландверу. В навчаннях брали участь 15 полків і 2 стрілецькі батальйони на чолі з командувачем військами Боснії, Герцеговини й Далмації, Ісмаїлом Коджичем фон Ігманом. Стрільби пройшли успішно, цісар Вільгельм залишився задоволений підготовкою вояків ландверу».

Якщо зіставити цю замітку з австрійської газети з тим, що Джекі прочитала в «Зорі Леобурзькій», стає очевидно, що цісар вирішив струсонути боснійські підрозділи після нещодавнього бунту в одній з хорватських частин. Вранці вони з Агнесою і Давидом написали звернення до Австро-Боснії, Франції, Британської Імперії, Росії та Китаю. Наскільки Джекі розуміла всі тонкощі, окремих дипломатичних представництв у Леобурзі не було і леобурзьким напрямком займалися різнорангові повірені в сусідніх країнах, тож очікувати негайної відповіді було складно. Під час їхньої останньої зустрічі Тео прорікав наближення Великої війни, і такі новини не могли не турбувати, особливо з огляду на неочікуване перетворення Джекі на Агнесу.

Джекі ще раз обдивилася себе. На плечі падали розкішні чорні локони, груди стискав корсет ніжно-зеленої атласної сукні — хтось притягнув її з маєтку Яблонських. Джекі нагадувала примару в самому серці цих брудних катакомб, серед сотень парових котлів. Аристократка в підземеллі! Як сильно все змінилося всього за кілька місяців. Колись їй було дуже гірко від того, що вона ніколи не зможе стати такою, як Агнеса. Натомість тепер вона знала, що це Агнеса ніколи не стане такою, як вона, але ця думка більше не тішила її.

— Джекі! Федю не бачила?

Данило різко вирвав її з роздумів, з несподіванки вона мало не впустила люстерко.

— Ні.

— Десь загубився. У штабній сказали, наче вони з Лейлою пішли на якесь чергування.

Корсет раптом став тиснути ще дужче.

— На яке чергування?

— Нагорі, в лісі. Вигнанці ходять щодня.

Вона більше нічого не питала і вискочила з кімнати.

...У темряві попереду, за тонкими стовбурами сосон і фіолетово-чорними кущами, палахкотів вогонь. Федя з Лейлою сиділи там, не сумнівалася Джекі, і вона вже збиралася рішучим кроком подолати ці нещасні кілька метрів, але ноги чомусь не слухалися. Намагаючись не шарудіти в листі клятою довгою спідницею, вона прокралася вперед і завмерла у заростях вовчатника.

— Коли ми з Давидом поверталися з заслання, він вирізав з дерева щось