Леобург - Ірина Грабовська

Джекі зітхнула. Дивно, з того літнього вечора, коли вона почула розмову Феді й Данила, минуло стільки часу, але вона досі чула його роздратований голос:

«Вона набридне мені за тиждень!»

«Ти будеш її соромитися?»

«Нам обом буде важко».

Так, йому було про що поміркувати.

— Я втомилася і хочу спати. Ти збирався поставити питання,— нагадала Джекі.

— Чому ти постійно відфутболюєш мене, як бридке цуценя? Я такого ставлення не заслуговую, може, ти просто не зрозуміла...

— Ні, це ти не зрозумів,— урвала його Джекі.— Це все, Федю. Все.

Дівчина подивилася йому в обличчя. Мабуть, у неї стане сили ще на кілька секунд показного спокою. Але Федя ніби не чув її. Він уперто дивився в підлогу й не рухався, навіть не дихав, наче всі його думки були неймовірно далеко. Можливо, так було завжди? І їй лише здавалося, що він звертає на неї увагу, а він міркував про щось своє? Наприклад, чи достатньо драматичний вигляд мав би їхній діалог у його романі?

Федя раптом зробив незграбний рух, ніби хтось штовхнув його в спину. Він обхопив Джекі руками, і це навряд чи можна було назвати обіймами — він тримав її так, ніби боявся, що без неї впаде.

— Не кажи так,— пробурмотів він.— Так не годиться. Ти потрібна мені, не кажи так. Просто почнімо все спочатку, без усіляких пояснень.

Джекі продовжувала стояти, опустивши руки, не рухаючись. Він відхилився від неї і спробував поцілувати, але Джекі рвучко вивернулася з його рук.

— Тобто отак? — роздратовано пирхнув він.— Ти не хочеш пояснювати, не хочеш слухати, то чого тобі треба?!

— Щоб ти дав мені спокій.

— І тобі все одно, що ти для мене важиш?

Перед очима Джекі постала нещодавня сцена: танок іскор навколо багаття, гітара, сміх, Лейла і... Напевно, раніше вона б вибухнула гнівною тирадою, але зараз відчувала тільки втому і роздратування.

— Я бачила, що я для тебе важу,— тихо промовила вона.

Їхні погляди нарешті зустрілися, мить — і в темних Фединих очах майнула здогадка, що саме вона має на увазі. Він втягнув голову в плечі й розгублено закляк на вдиху.

— Я можу пояснити! — випалив він.

— О ні,— гірко засміялася Джекі.— Тільки не це.

— Це нічого не означає,— захитав головою хлопець.— Розумієш...

— Розумію, Федю. Це просто ти. Ти — такий, це твоя натура, ти не можеш раптом змінитися. Робиш те, що хочеш, коли хочеш і з ким хочеш. Не вибачайся. Просто не муч мене більше, не підходь до мене. Живи у своє задоволення, а ще краще — йди додому. Хай краще повертається Тео. Якщо він справді добре стріляє, буде більше користі.

Джекі смикнула двері, але Федя з силою зачинив їх.

— Женю...

— Не називай мене так,— холодно мовила вона.— Більше ніколи не називай мене так.

Дівчина знову потягнула на себе двері, й Федя здався — він опустив руки, і вони безсило повисли, як зламані гілки.

Джекі зайшла до кімнати. Світло газової лампи здригнулося. Агнеса сиділа на краю ліжка, бліда мов привид. Її очі набрякли від сліз.

— Розмовляла з Федею? — прошепотіла вона.

— Гадаю, востаннє,— кинула Джекі, засуваючи засув.— Було б добре, якби він нарешті відчепився.

Вона підійшла до Агнеси й сіла поруч. За кілька годин вони розлучаться, можливо, назавжди. І більше не буде можливості побути разом, просто посидіти поруч. Якими химерними вигинами іноді в’ється доля — ще місяць тому Агнеса викликала в неї огиду, заздрість, бажання позбутися раз і назавжди, стати знову господинею своїм емоціям і розуму. А тепер думка про те, що її двійниці не буде поруч, залишала в душі не просто порожнечу — відкриту рану, яку ніхто не в змозі залікувати. У Джекі так довго не було рідних, аж вона й забула, що це таке. Ніхто не зможе зрозуміти її сумнівів, не збагне найпотаємніших страхів, ніхто не в змозі полегшити її біль. Ніхто не допоможе їй стати сильнішою в той момент, коли внутрішніх сил уже нема. Ніхто, крім Агнеси.

— Опустити «ширму»?

Джекі взяла її за руку. Які ж схожі пальці, зап’ястки, нігті!

— Ні.

— Я все одно плачу цілісінький вечір,— усміхнулася дівчина.— Мені не важко.

— Не треба,— Джекі подивилася на неї.— Тепер усіх демонів нам доведеться перемагати на самоті.

— Ти ж його кохаєш.

— Це вже неважливо.

Агнеса підсунулася й поклала голову їй на плече. Десь у надрах катакомб уже лунали команди: вигнанський мурашник прокидався.

— Данило каже, що все буде добре. Він завжди говорить, що все буде добре. Але ж я знаю, що вже не буде.

Джекі погладила її волосся.

— Все, у що я вірила, чим жила, що любила, більше не існує,— прошепотіла Агнеса.— Батько казав, що коли він помре, то залишиться Леобург. Місто, яке він побудував для мене. Але його більше немає.

— Його давно немає,— зітхнула Джекі.— Твого справедливого, передового, ідеального Леобурга не існує. Але я обіцяю повернути його тобі, чуєш? Віриш мені?

Агнеса звела на неї погляд.

— Женю,— схлипнула Агнеса.— Я не знала, що так буває.

«Що я турбуватимуся про тебе більше, ніж про Данила. Що біда іншої людини буде страшнішою за власну. Що душа буває одна на двох».

— Я теж,— Джекі насилу посміхнулася.— Я теж.

Розділ 5

Громадяни

Лейла стояла під помостом посеред площі серед розбурханого, галасливого людського моря. Робітники, студенти, їхні викладачі в чорних мантіях, знедолені й розлючені художники, письменники, митці — всі ті, хто позавчора позбувся будинків і майстерень,— зібралися навколо нашвидкуруч збитої з різноманітного мотлоху сцени, наче біля підніжжя гори, з якої в давнину читали проповіді. В тисячах очей палали надія, гнів, відчай, лють. Давид називав це щоденне зібрання «Народною трибуною», і саме він зараз стояв на сцені. Сьогодні вигнанець був по-особливому гарний: його рубець ярів на тлі блідої шкіри, чорна хвиляста чуприна підкреслювала високе чоло, погляд темних очей був рішучий. Лейла не слухала, про що він віщає. Про права? Про справедливість? Про вимоги до влади? Неважливо. Оздемір перейшов чергову червону лінію, і зараз людям була потрібна команда до дії, до штурму, до героїчної загибелі, а не лікування промовами, хоч у кожному Давидовому русі відчувалася готовність пожертвувати життям заради того, що він обіцяв.