Веселка тяжіння - Томас Пінчон
Але насправді так навіть ліпше. Над Слотропом, на рівні його очей, тераса і шпалери з персиковими деревцями у молочному цвіті. Поки він припадає до землі і видобуває торбу, відчиняються височезні балконні двері, хтось виходить на терасу подихати свіжим повітрям. Слотроп завмирає, вмикає самонавіювання: я невидимий, невидимий… Кроки наближаються, і той хтось нахиляється над поруччям — можливо, прозвучить трохи дивно, але це Міккі Руні[391]. Слотроп його впізнає відразу: веснянкуватий шибайголова, тривимірний, син судді Гарді власною особою, у плоті, в смокінгу і з мармизою «у-мене-не-всі-вдома». Міккі Руні витріщається на Ракетмена, той сидить з повним мішком гашишу, така собі мокра примара у плащі та шоломі. Слотропів ніс на рівні лискучих черевиків Міккі Руні, тож він підводить погляд на освітлену кімнату позаду — бачить когось схожого на Черчілля, численних дамочок у чорних сукнях з такими декольте, що навіть під цим кутом цицьок можна побачити більше, ніж у братів Мінскі[392]… і може, може, йому вдасться побачити президента Трумена. Він упевнений, що бачить Міккі Руні, хоча сам Міккі Руні, хай би куди він пішов опісля, зітре зі своєї свідомості той факт, що колись бачив Слотропа. Миттєвість навдивовижу екстраординарна. Слотроп відчуває, що має щось сказати, але мовні центри зраджують його якнайпідступнішим чином. «Йой, таж ви Міккі Руні!» видається недоречним, і вони стоять геть нерухомі, навколо них буяє ніч вікторії, а сильні світу цього у жовтій електричній залі плетуть інтриги супроти необізнаних.
Першим не витримує Слотроп, прикладає палець до губ і дає драла, поза віллою, а тоді вниз до берега, залишивши Міккі Руні із витріщеним у морок поглядом і ліктями на поруччі.
Знову навколо дроту, уникаючи вартових, якнайближче до краю води, вимахує речмішком, тримаючи його на шворці, а в голові вже бубнявіє думка, як би знайти іншого човна і поплисти вгору Гафелем — аякже! А чом би й ні? І лишень коли до нього долинає далека розмова, йому спадає на думку, що він міг заблукати і потрапити на російську територію.
— Гм-м, — розмірковує Слотроп, — тоді я ліпше… — І знову та клята ковбаса. Постаті за якийсь крок від нього — з води випірнули, чи що? Обертається, встигає помітити широке чисто виголене обличчя, волосся лев’ячою гривою зачесане назад, виблискують сталеві зуби, очі чорні та лагідні, як у Кармен Міранди[393]…
— Так, — у шепоті англійською й натяку на акцент, — ми йшли за вами назирці весь цей час. — Інші хапають Слотропа за руки. У лівому передпліччі відчуває щось гостре, майже безболісне, щось дуже знайоме. Не встигає горлянка зреагувати, як він уже далеко, на Колесі, з переполоху хапається за білу цятку самого себе, зменшується, з першим кульбітом анестезії боязко зависнувши над ямою Смерті…
□□□□□□□
Ніжна ніч поцяткована золотими зірками, про такі ночі в пампасах любить писати Леопольдо Луґонес. Підводний човен тихо погойдується на поверхні, лишень чути, як пирхають у трюмі помпи, вмикаються час від часу десь під палубами й осушують трюми, Ель Ньято знову сидить на юті зі своєю гітарою, грає буенос-айреський трістес і мілонґи, Белаустеґі ремонтує внизу генератор, Лус і Феліпе сплять.
Біля 20-міліметрових зеніток у задумі простяглася Ґрасієла Імаґо Порталес. Свого часу вона була міською божевільною, бакалавром мистецтв, нікому не загрожувала, мала друзів широкого спектру поглядів і переконань — від Сіпріано Реєса, який одного разу за неї заступився, і до «Acción Argentina», на яке працювала, аж поки всіх не заарештували. Була фавориткою багатьох літераторів, кажуть, Борхес присвятив їй вірш («ЕІ laberinto de tu incertidumbre / Me trama con la disquiet ante luna[394]…»).
Команда, що викрала цей підводний човен, наділена всіма різноманітними аргентинськими маніями. Ель Ньято говорить говіркою ґаучо XIX сторіччя: сигарети називає «pitos», недопалки — «puchos», п’є не канью, а «la tacuara», а коли налигається, каже, що «mamao». Іноді Феліпе його навіть перекладає. Феліпе — непростий молодий поет з величезною кількістю неприємних захоплень, серед них і романтичне й ідеалістичне уявлення про ґаучо. Безперестанку підлизується до Ель Ньято. Белаустеґі, виконувач обов’язків корабельного механіка, родом з Ентре-Ріос і є позитивістом регіонального розливу. Як на адепта науки, напрочуд непогано орудує ножем, що стало однією з причин, чому Ель Ньято досі не вчинив замаху на життя безбожного Месопотамського Большевика. Це вносить трохи напруженості в їхню спільноту, але не лишень це. Лус тепер з Феліпе, хоча вона вважається дівчиною Сквалідоссі — після того як Сквалідоссі безслідно зник дорогою до Цюриха, вона зійшлася з поетом на ґрунті проникливої декламації «Pavos Reales[395]» Луґонеса однієї запашної ночі біля узбережжя Матозинюша. Для команди ностальгія — як морська хвороба: лишень надія на смерть від неї підтримує в них життя.
Але Сквалідоссі знову з’явився, у Бремергафені. Залишками Німеччини за ним гналася Британська воєнна розвідка, і йому було невтямки, чого б це так.
— А чому ти не поїхав до Женеви і не спробував вийти на зв’язок звідти?
— Не хотів виводити їх на Ібарґенґойтіа. Послав іншого.
— Кого? — поцікавився Белаустеґі.
— Я так і не взнав його імени. — Сквалідоссі чухає волохату голову. — Може, дурницю впоров.
— Більше контактів із ним не було?
— Жодного.
— Тоді нас шукатимуть, — спохмурнів Белаустеґі. — Не знаю, хто він, але це небезпека, ти ж знаєш людей.
— А що було робити, одвести спершу до психіатра? Зважувати варіанти? Кілька тижнів сидіти й обмізковувати?
— Його правда, — Ель Ньято підносить чималий кулак. — Нехай жінки обмізковують, аналізують. Чоловік завжди має йти вперед, дивитися Життю просто у вічі.
— Від тебе просто нудить, — сказала Ґрасієла Імаґо Порталес. — Ти — не чоловік, а кінь упрілий.
— Дякую, — вклоняється Ель Ньято з гідністю ґаучо.
Ніхто не кричав. Бесіда у сталевому просторі тієї ночі повнилася тихими пом’якшеними «с» і палатальними «й», особливої, неохочої гостроти арґентинської іспанської, пронесеної крізь роки розчарувань і невіри у свої сили, самоцензури, довгих обхідних відхилень від політичної правди — спроб змусити Державу жити у м’язах твого язика, у вологій інтимності за твоїми губами… pero ché, no sós argentine…
У Баварії Сквалідоссі блукав околицями якогось містечка, лиш на якісь хвилини випереджаючи «роллс-ройс» зі зловісним куполом із непрозорого зеленого плексигласу на даху. Щойно сіло сонце. Раптом він почув постріли, тупотіння копит, назальні металічні звуки
