Веселка тяжіння - Томас Пінчон
— Давай! — кричали зут-піджаки, білі рукавички стрибали вгору-вниз. Роти й очі роззявлені, як у малечі.
Котушка скінчилася, але світла в залі не вмикали. Звелася величезна постать у білому костюмі, потяглася, а тоді неквапливо підійшла до місця, де скоцюрбився нажаханий Сквалідоссі.
— Вони прийшли за тобою, аміґо?
— Прошу вас…
— Ні-ні. Ходімо. Подивишся з нами. Це Боб Стіл. Давній приятель. Тут усе добре. — Виявляється, гангстери вже багато днів знали, що Сквалідоссі тиняється десь неподалік, вони визначали його місцеперебування за пересуванням поліції, бо ті не ховалися, сам же він лишався для них невидимим. Блоджетт Воксвінґ — це був саме він — застосував аналогію дифузійної камери й інверсійного сліду, залишеного швидкою частинкою…
— Не розумію.
— Я теж якось не дуже, друзяко, але нам треба за всім наглядати, а тепер всі піжони нерівно дихають щодо однієї штуки, яка зветься «ядерною фізикою».
Після закінчення кіносеансу Сквалідоссі відрекомендували Ґергардту фон Ґьоллю, відомому також під nom de pègre[396] «der Springer». Здавалося, що люди фон Ґьолля та Воксвінґа перебували на виїзній діловій конференції, стугоніли по дорогах Зони автоколонами, міняли вантажівки й автобуси настільки часто, що не мали часу навіть поспати, хіба трохи покуняти десь посеред ночі, у полі, наперед ніколи не вгадаєш, де і коли, а відтак усі знову виміталися, змінювали засоби пересування і рушали далі вже іншою дорогою. Ніякого місця призначення, жодного заздалегідь визначеного маршруту. Значною мірою транспорт з’являвся завдяки кваліфікації ветерана викрадення автомобілів Едуарда Занктвольке, який умів завести будь-що на колесах чи гусеницях, навіть тягав за собою виготовлену на замовлення скриньку чорного дерева з ручками бігунка розподільника, кожна у своїй оксамитовій виїмці, до всіх відомих марок, моделей і років — на випадок, коли власник потрібного автомобіля раптом зніме цю життєво важливу деталь.
Сквалідоссі і фон Ґьолль одразу знайшли спільну мову. Режисер, що перетворився на торговця, всі свої майбутні фільми вирішив фінансувати з власних непомірних прибутків.
— Єдиний спосіб забезпечити право на остаточний монтаж, verdad[397]? Скажіть, Сквалідоссі, ви для цього не надто перебірливі? Вашому анархістському проєктові не зашкодить певна допомога?
— Залежить від того, що вам від нас потрібно.
— Фільми, звичайно ж. Що б вам хотілося створити? «Мартіна Ф’єрро»?
Клієнта треба улещувати. Мартін Ф’єрро — не просто герой-ґаучо з великої арґентинської епічної поеми, на підводному човні він вважається анархістським святим. Поема Ернандеса вже роками відлунює в арґентинській політичній думці — всі її інтерпретують на свій лад, несамовито цитують, от як у XIX сторіччі цитували «І Promessi Sposi[398]». Усе бере початок з давньої засадничої полярності Арґентини: Буенос-Айрес супроти провінцій, або, як каже Феліпе, центральний уряд супроти анархізму ґаучо, провідним теоретиком якого він і став. Має капелюха із круглими крисами і причепленими кульками, любить поманіжитись у люку, дожидаючи Ґрасієли:
— Добривечір, голубонько. Не бажаєш цмокнути ґаучо Бакуніна?
— Ти більше скидаєшся на ґаучо Маркса, — манірно розтягує слова Ґрасієла, тож Феліпе лишається тільки повернутися до кіносценарію для фон Ґьолля, який він створює, гортаючи позичений у Ель Ньято примірник «Мартіна Ф’єрро», — той давно розпався на окремі сторінки, пахне кіньми, чиї імена Ель Ньято, навіть до світляків mamao, назве всі до єдиного…
Тіниста долина, захід сонця. Неозора площина. Камера дивиться згори. Заходять люди, повільно, по одному або невеликими гуртами, торують шлях через рівнину до поселення на березі невеличкої річки. Коні, худоба, у густій пітьмі спалахують багаття. Далеко на обрії з’являється самотня постать верхи на коні і в’їжджає у кадр, дуже впевнено в'їжджає у кадр, поки йдуть титри. Якоїсь миті бачимо гітару на ремені за спиною: він — payador, мандрівний співак. Нарешті зістрибує з коня і сідає до людей біля багаття. Повечерявши і випивши каньї, бере гітару, починає перебирати три басові струни, себто bordona, і співає:
Aquí me pongo a cantar
al compás de la vigüela,
que el hombre que lo desvela
una pena estrordinaria,
como la ave solitaria
con el cantar se consuela[399].
Отож ґаучо співає, розгортається його історія — монтаж юних літ на estancia[400]. Відтак приходять солдати і забирають його до війська, женуть на кордон убивати індіанців. Часи, коли генерал Рока провадить кампанію з освоєння пампасів шляхом знищення людей, які там живуть: перетворює села на трудові табори, щораз більша частина країни переходить під руку Буенос-Айреса. Незабаром усе це до кісток допікає Мартіну Ф’єрро, бо суперечить усьому, що, на його погляд, є правильним. Він дезертирує. Женеться погоня, але він переконує сержанта — командира переслідувачів — перейти на його бік, і вже разом вони тікають через кордон, аби жити в глушині серед індіанців.
Отака Частина І. Сім років потому. Ернадес написав «Повернення Мартіна Ф’єрро», у ньому ґаучо стає відступником: вливається у християнське суспільство, розмінює свободу на своєрідну Gesellschaft[401], яку в ті часи активно просував Буенос-Айрес. Дуже повчальне закінчення, але повністю суперечить початку.
— І що мені робити? — здається, фон Ґьолль не знає, як бути далі. — Обидві частини чи тільки першу?
— Ну… — починає Сквалідоссі.
— Я знаю, чого хочете ви, але я мав би більше вигоди від двох фільмів, якщо на перший
