Леобург - Ірина Грабовська

Як Лейла не старалася, голос усе ж її зрадив. У її житті було забагато періодів, про які краще не згадувати.

— Несподівано.

— Я знаю шість мов, якщо тебе це цікавить.

Данило звів погляд угору, ніби щось пригадував.

— Ну, ти писала привітання Оздемірові турецькою,— хлопець плентався за нею.— Німецькою ти з усіма спілкуєшся. Англійську й російську вважаєш рідними. Звідки це все?

— Якби не мала цього дару, то подумала б, що усі транслокали такі балакучі.

— Ні, тепер я краще попередньо все про тебе з’ясую, ніж знову гепнуся головою об бруківку, як тоді, коли ми потиснули руки,— гмикнув Данило.— Отже?

— Я добре володію лише класичною арабською та німецькою. Турецькою, іспанською, французькою та японською — паскудно. Це спадок від татуся.

Вони опинилися на вулиці Перших Учителів, що вела прямісінько до університетського містечка. Стиль будівель навколо змінився: ошатні ажурні будинки Аристократичного району посіли більш строгі класичні форми Академічного, будівлі стали вищі й темніші, й через перевагу сірих і червінькових кольорів усе навкруги здавалося похмурішим, ніж у центрі міста. Перехожих тут було так само мало, як і в інших районах Леобурга, віконниці на нижніх поверхах були щільно зачинені, бруківкою іноді квапливо гуркотіли паромобілі, одного разу проїхав кінний екіпаж: аристократ з підкрученими тонкими вусами довго витріщався на Лейлу з вікна. Вигнанка. Жива вигнанка! Лейла запхнула руки в кишені хутряної жилетки. Вулицями цього міста вона ніколи не зможе ходити спокійно.

— А твій батько, здається, професор-сходознавець, так? — не вгавав Данило.

Лейла кинула на нього швидкий погляд. Це ж треба, згадав!

— Так. Якось поїхав у чергову експедицію до своїх бедуїнів і замутив з британською студенткою. Так з’явилася я, тільки мати йому не сказала, повернулася до Англії. Я народилася в Плімуті. Потім любий татусь припхався до нас, дізнався про мене і потягнув до Москви. Далі де я тільки не жила, навіть у пустелі. Мабуть, йому подобалося ставити наді мною експерименти, змушував вчити іноземні мови. Мати це підтримувала, вони були обоє схиблені на Сході. Тому в мене східне ім’я і найнудніше російське прізвище.

Данило, схоже, збирався поставити ще якесь питання, але попереду вже з’явився високий ґратчастий паркан університетського містечка. Лейла роззирнулася. Втім, патрульних за межами урядового кварталу в Леобурзі вже давно не бачили. Вона вхопилася за ґрати і за мить опинилася нагорі. Данило зробив так само, і вони зістрибнули на вкритий жовтим кленовим листям газон.

Це було єдине місце в Леобурзі, яке Лейла любила. Леобурзький класичний університет нагадував їй рідний Роял Голловей — коледж, який вона закінчила в Лондоні кілька років тому. Будівля з червоної цегли мала тисячі вигадливих башточок, карнизів і балкончиків. Університет більше скидався на церкву — з боків центрального корпусу височіли дві вежі з банями, на одній виднівся годинник. Вежа філософів і Вежа дослідників природи, так пояснив професор Кубрик, коли Лейла вперше опинилася тут. Тоді в саду було повно студентів, сотні акуратних гравійних доріжок петляли поміж охайно підстрижених кущів, поєднуючи різні факультети — природничих наук, мовознавства, вільних мистецтв, юриспруденції та механіки. Поруч розташувалася найбільша в Європі хімічна лабораторія — невисока будівля під сріблястим дахом з ілюмінаторами і трубою, з якої тоді валив густий яскраво-зелений дим.

Проте зараз ідилічна картина університету разюче змінилася. Кущі були давно не стрижені, газони вкриті опалим листям, вежа з годинником майже повністю вигоріла — червона цегла вкрилася чорним гаром, вхід і вікна були забиті дошками. Годинник зупинився о пів на дев’яту ранку після пожежі в ректораті на початку вересня, коли студенти забарикадувалися там, щоб не допустити до виконання обов’язків нового ректора, призначеного Оздеміром. Битва за університет скінчилася внічию — навчання фактично припинилося, новий ректор, сидячи в Ратуші разом з отцями-фундаторами, віддавав накази, які ніхто не виконував, а студенти здебільшого приєдналися до табору протестувальників на Михайлівській площі.

І все-таки тут ще жевріло життя. З вікна факультету механіки вилетів літальний апарат, що нагадував металевого метелика.

— Обережно, брумер[58]! — Лейла смикнула Данила за рукав, і той пригнувся, а «метелик», спритно рухаючи механічними крилами, шмигнув у вікно факультету природничих наук.

— Це їхні місцеві дрони,— пояснила вигнанка, рушивши в бік університетського саду.— Управління кострубате, але може тримати задану траєкторію.

Вони обійшли праве крило будівлі й зупинилися. Тут просто неба сиділи люди. Чоловіки, жінки, діти — вони тулилися на вузьких дерев’яних лавках, замотані в сірі ковдри з університетського гуртожитку, дехто сидів на сирій землі. Плакали, в деяких на головах ще були нічні ковпаки. Лейла бачила біженців і на Михайлівській площі, але тут їх виявилося набагато більше — певно, частина просто боялася повертатися до рідного району, хоча не всі будинки згоріли. Студентки в університетській формі роздавали їм полумиски з супом. Над розгубленою юрбою на стіні висів старий пошарпаний транспарант: «Радо, поверни наші права!» Вочевидь, це був заклик повернути навчальним закладам можливість обирати ректора. Зараз транспарант здавався справжнім раритетом — настільки змінилися вимоги городян за останні кілька місяців!

Лейла пройшла крізь строгу темну арку, і вони з Данилом опинилися всередині університету. Після денного світла холодний морок холу здавався суцільним, і лише за мить у темряві проступили обриси залізних гвинтових сходів. На верхньому майданчику стояв чоловік у чорній професорській мантії, з кумедною цапиною бородою з грайливим завитком на кінці. Професор Кубрик, її давній знайомий.

— Вона тут,— замість привітання вигукнув він.— Ходіть сюди, моя люба!

Від кроків по кольорових кахлях йшла гучна луна. Лейла збігла сходами й опинилася в залі з сірими мармуровими колонами. А потім побачила її.

Дівчинка сиділа на підвіконні, обіймаючи коліна, одна в такому величезному приміщенні, сповненому темряви та страху. Щось ворухнулося у Лейли всередині, вона чомусь була певна, що цього разу професор покликав її недаремно: це справді японка, представниця рідкісної національності в цьому Новому Вавилоні. Розуміння цього прийшло разом з гострим, як укол голки, спогадом з того, реального світу, який вона залишила позаду. Лейлу охопило неприємне відчуття. Дівчинка невловно нагадувала їй Айрі, хоча колір її волосся був природний, чорний, а не отруйно-червоний, і тіло не вкривали вигадливі візерунки татуювань, що викликали огиду в консервативних японців. У порівнянні з іншими мешканцями Творчого району, що захоплювалися божевільним убранням, вигляд вона мала скромний. Кругле заплакане личко, темне волосся до плечей, сукня з атласним корсетом і пишною короткою спідницею. Дівчинка дивно затремтіла, ледь помітивши Лейлу,