Леобург - Ірина Грабовська

— Ми ж заберемося звідси сьогодні, так? Хай що там вони від тебе хочуть. Пообіцяй мені.

— Ні. Я більше не втечу.

— Женю, ну будь ласка. Вони впораються і без нас. Тут небезпечно.

— На мене чекають. Якщо бажаєш — іди собі.

— Та я б залюбки! — пирхнув Федя.— Але ти знаєш, навіщо я тут.

— Я більше не втечу,— гучніше повторила вона, не маючи сили поглянути йому у вічі.

— Ти навіть зараз тікаєш. І до Леобурга ти зібралася, щоб утекти якнайдалі від мене, хіба ні?

Джекі звела на нього погляд, по тілу прокотилася неприємна крижана хвиля.

— Я все життя тільки те й роблю, що тікаю і ховаюся,— вона продовжувала вимовляти заготовлену фразу і тепер почувалася безглуздим роботом, але не могла зупинитися.— Та зараз я більше не боюся. І тому залишуся тут.

— Ну, тоді я теж залишуся! — роздратовано видихнув Федя.— Хай йому чорт, Женю! От чому після того, як ми познайомилися, я постійно роблю не те, що логічно, а те, що доводиться?

— Мені дуже шкода, Федю,— зітхнула Джекі.— Справді, краще б ми не знайомилися.

Вона прибрала його руку зі шляху й пішла.

— Я так не думаю,— провадив Федя вже значно м’якше, наздоганяючи її.— Я не розумію тебе! Що з тобою трапилося? Я ж вибачився! Женю!

Джекі відчинила ляду штабної і зупинилася. Данило й вигнанці: Мотта, Лейла, Давид, Мак і ще кілька людей, імен яких вона не знала,— завмерли, ніби запекло сперечалися про неї. Агнеса сиділа в самому кутку кімнати, впершись чолом у руки. Слова застрягли в горлі, тільки-но Джекі побачила свою двійницю.

«Я не хочу, щоб через мене гинули люди. Я не можу цього допустити».

— Гаразд, Лейло, виклади свою ідею,— запропонував Давид.

— Це не ідея, це сувора необхідність,— випалила вигнанка.— Ти сам знаєш. Люди прийшли вчора, щоб воювати. До останнього. Їх кличуть на барикади за краще майбутнє, справедливість, чесність, і вони готові, врешті-решт, померти за новий Леобург, за нову владу, а потім на барикаді з’являється символ цієї нової влади і...— вона задихнулася від обурення і змахнула руками, не в змозі дібрати слів.

«Люди гинутимуть так чи так, Агнесо. Ніхто не впорається ліпше за тебе».

«Ти впораєшся. Ти. Їм потрібна ти, не я».

— Я не зовсім розумію,— насупився Данило.

Джекі подивилася в чорні Лейлині очі, сповнені гніву, і повільно вимовила:

— Сьогодні вночі дещо трапилося. Агнеса злякалася і втекла з помосту. Звертатися до Оздеміра довелося мені.

— Саме так! — просичала Лейла.— Бісова панночка! Ми кличемо людей воювати, а вона непритомніє від вибуху бляшанки з натрієм. А якби там не було... е-е-ем... як тебе звати, нагадай? — вона обернулася до Джекі, але не дочекалася відповіді та продовжила полум’яну промову: — І це ще не справжній штурм. Так, легкі вправи на свіжому повітрі!

Агнеса геть зашарілася, а пальці, що гарячково зминали мереживну хустинку, помітно тремтіли. Данило підійшов до неї і хотів узяти за руку, але дівчина відсахнулася. Джекі пекло від нестерпного, непереборного сорому, ніби Агнеса почувалася винною не лише через власну моральну непідготовленість, але і винуватила себе і в трагедії Творчого району, і в кожній краплині крові, пролитій цієї ночі на вулицях і майданах її міста. Щоразу, зачувши вибух, Агнеса втрачала над собою контроль. Цей тягар неможливо було стерпіти. Вона не впоралася. І не впорається ніколи. Так, вона — дочка видатної людини, її батько заснував місто, але воно не стало таким, яким він його задумував. Так, Агнеса потрібна для того, щоб зробити Леобург кращим. Але вона фізично не може їм допомогти. Усе це — кляте поранення, смерть батька і дядька, в’язниця, вигнанці й уся ця революція — звалилося на неї кам’яною брилою, і вона задихалася під її вагою. Агнеса не може відмовитися. Але і витримати не здатна.

І ніхто в цій кімнаті, та й в усьому світі, не знав, що вона відчуває насправді.

«Ти сміливіша, розумніша, сильніша за мене. Врятуй мене, Джекі. Врятуй!»

— Отож, Даню, думайте. Думайте, що робитимемо, поки ще не запізно, бо тягати під вогнем це мляве опудало я не наймалася!

— Не смій так казати, Лейло! — розлютився Данило.

Агнеса схлипнула й вибігла з кімнати. Джекі пропекла Лейлу поглядом.

— Я ще маю добирати слова?! — пирхнула вигнанка.

— Ще раз таке собі дозволиш, і я...— Данило підступив до неї впритул.

— І ти — що? Відлупцюєш мене? — глумливо перепитала вона.— Ти просто не бачив! А довбні з поліції мали чудову виставу! Годі вже теревенити, краще подумайте, як усе виправити!

— Ти б попустилася,— кинув Федя, який мовчки спостерігав за бесідою.— Агнеса незамінна. Вона — єдина представниця легітимної влади, яка грає на вашому боці. Так, злякалася, але ж трапляється. Не думаю, що наступного разу...

— Наступного разу не буде! — відрубала Лейла.

— Чому? — Данило зміряв її недовірливим поглядом.— Є якась пропозиція?

— Наступного разу не буде,— луною повторила Джекі.

Всі розвернулися до неї, в кімнаті стало неприродно тихо, ніби самі стіни затамували подих.

— Наступного разу не буде, тому що Агнесу заміню я.

— Ти... що?! — видихнув Федя.

— Ти хочеш...— Данило напружено звів брови.

— Вона благає мене. І я не можу відмовити. Я виходитиму там, де необхідна Агнесина присутність, і казатиму те, що потрібно. Нехай усі вважають, що я — донька Яблонського. Я багато пам’ятаю... тобто знаю з її дитинства. Я не впаду. Вже якось втримаюся. Й Агнеса буде в безпеці.

— Ти впевнена? — запитав Давид.— Ти впораєшся?

— Так. Упевнена.

— Джекі, це насправді небезпечно,— сказав Данило.— Ти не зобов’язана...

— Я вирішила. А у вас нема інших варіантів.

— Тоді...

— Я не зрозумів, ти...— Федя за два кроки перетнув кімнату і підступив до Данила.— Ти серйозно це обговорюєш?!

— Вона має рацію...

— От добре вигадали! — обурився він.— Ти хочеш уберегти свою дівчину, натомість відправивши під кулі мою?

Джекі здригнулася. Що? Він вимовив це так природно, ніби повсякчас називав її так перед своїми друзями, ніби думав про неї саме так. Дівчина не могла вдихнути, і миттєве збентеження розлилося рум’янцем по щоках, але це почуття одразу потонуло у спалаху гніву.

—