Господиня - Стефані Маєр

— А сьогодні, коли на тебе почали нападати… ну, я зірвався. Я ніби подивився на себе збоку — і побачив те, чого в мені не повинно би бути. Я усвідомив, що насправді уже давно тобі повірив, просто опирався. Це жорстоко. Гадаю, я повірив тобі… принаймні трошки… ще тієї першої ночі, коли ти затулила мене від Кайла, — він засміявся, так ніби не вбачав у Кайлові жодної загрози. — От тільки, на відміну від тебе, я вмію брехати. Навіть брехати самому собі.

— Мелані сподівається, що ти не зміниш своєї думки. Цього вона боїться понад усе.

Джаред заплющив очі.

— Мел.

Серце затріпотіло в грудях. Це її радість змусила його битися швидше, не моя. Мабуть, Джаред здогадався, що я його кохаю. Ці запитання про Джеймі… він просто мусив усе збагнути.

— Скажи їй… що цього не трапиться.

— Вона тебе чує.

— Але як?

— Вона чує те, що чую я, і бачить те, що бачу я.

— І відчуває те, що відчуваєш ти?

— Так.

Він наморщив носа. Знову торкнувся моєї щоки — м’яко, з турботою.

— Не уявляєш, як мені прикро!

Моя шкіра спалахнула під його пальцями; це було приємне тепло, але Джаредові слова зігріли ще сильніше. Ну звісно, йому прикро, що він скривдив Мелані. Звісно. Мене це не обходить…

— Ну ж бо, Джареде! Ходімо!

Ми підвели погляди. Джареда гукав Кайл — невимушено, радісно, так ніби не було сьогодні суду, який міг засудити його до страти. Може, Кайл уже наперед знав результат. Або вмів швидко забувати про погане. Здавалося, мене поруч із Джаредом він і не помічає.

На відміну від інших — як я з подивом зауважила.

Джеймі спостерігав за нами із вдоволеною посмішкою на вустах. Мабуть, такий поворот подій тішить його?

«Що ти маєш на увазі?» — спитала Мелані.

«Що він бачить, коли дивиться на нас? Возз’єднання родини?»

«А хіба не так? Певною мірою…»

«З одним небажаним додатком».

«Все одно краще, ніж учора».

«Гадаю…»

«Знаю, — визнала Мелані.— Я рада, що Джаред переконався: я тут… але мені все одно не подобається, коли він тебе торкається».

«А мені подобається — занадто подобається… — (Там, де Джаред діткнувся мене пучками, шкіра аж пашіла). — Вибач».

«Я тебе не звинувачую. Принаймні усвідомлюю, що не повинна б».

«Дякую».

Джеймі був не єдиним, хто спостерігав за нами.

Джебу також було цікаво — в бороді його ховалася ледь помітна усмішка.

Шерон і Меґґі пропалювали нас поглядами. Їхні вирази були настільки схожі, що, незважаючи на молоду шкіру й темне блискуче волосся, Шерон геть не здавалася молодшою за свою сивоголову матір.

Іян хвилювався. Погляд його був тривожний — він був щомиті готовий кинутися мене захищати. Хотів переконатися, що Джаред не засмучує мене. Я усміхнулася йому — мовляв, усе гаразд. Іян не усміхнувся навзаєм, але глибоко зітхнув.

«Не думаю, що він хвилюється через це», — мовила Мел.

— Ти її зараз слухаєш? — Джаред підвівся, але досі не зводив очей із мого обличчя.

Запитання відірвало мене, і я не встигла спитати, що Мелані мала на увазі.

— Так.

— Що вона каже?

— Ми помітили, щó люди подумали про… про різку переміну в твоєму ставленні,— я кивнула у бік Шерон і Меґґі. Вони воднораз відвернулися від мене.

— Міцні горішки, — визнав Джаред.

— Ну, як хочеш, — буркнув Кайл і обернувся до м’яча, який лежав у самісінькому центрі ясного кола. — Ми й без тебе переможемо.

— Вже йду! — Джаред кинув задумливий погляд на мене — на нас — і приєднався до решти.

Рахунок я вела погано. У темряві з того місця, де я сиділа, м’яча майже не було видно. За межами освітленого центру поля було так темно, що я не розрізняла навіть постатей гравців. Я орієнтувалася по реакції Джеймі: коли його команда забивала гол, він переможно кричав, коли ж забивали супротивники — розчаровано стогнав. Стогнав він частіше, аніж кричав.

Грали всі. Меґґі була воротарем у команді Енді, Джеб — у команді Лілі. Вони обоє були на дивно гарні воротарі. Мені було добре видно їхні силуети у світлі ліхтарів, що правили за ворота. І Джеб, і Меґґі рухалися швидко та спритно, немов скинули років по десять. Джеб відважно кидався до м’яча, а Меґґі й без таких крайнощів грала дуже добре. Щоразу як Вез чи Іян били по воротах… бах! — м’яч дивним чином опинявся у неї в руках.

Приблизно за півгодини Труді та Пейдж вийшли з гри й рушили до виходу, схвильовано розмовляючи. Здавалося неймовірним, що ранок почався із суду, але ця разюча переміна мене тішила.

Жінок не було зовсім не довго, і повернулися вони з коробками в руках: принесли шоколадні батончики, та ще й з фруктовою начинкою. Гру призупинили. Джеб оголосив перерву, і всі поквапилися на