Капiтани космосу - Костянтин Семенович Лемешев

Іван Германович дістав з шухляди стола невеличку книжечку, віддруковану обчислювальною машиною, в задумі погортав сторінки і, знову повеселівши, сказав:

— Бери! Знаю, що «проковтнеш» її за дві-три години без перепочинку. Читай, хлопче. Це копія першої частини записок, яку ми вже вивчили. З другою ти познайомишся в польоті. Колись таким, як ти, нелегко було пробратися на підводний човен або в ракету. До яких тільки хитрощів не вдавалися вони, щоб стати учасниками незвичайних подій! А ти ось просто летиш рятувати свого діда і все. Не випадково, а закономірно, з нашою допомогою. Це ж чудово, правда?

— Прекрасно! — весь засвітився Сергій, притискуючи до грудей книжку. — Ну, я… Я вже піду.

— Іди, — засміявся Іван Германович. — Тільки не забудь і поспати. Чуєш?

— Єсть — читати! — вже з-за дверей, не дослухаючись, гукнув Сергій і бігом кинувся до ліфта.

Ой, Сергійку, Сергійку, любий герою наш! Чим ти схвильований, молодий друже? Ти навіть незчувся, як дістався з плазмодрома в готель, як тихо, навшпиньках, шоб не потривожити рідних, пройшов у свою кімнату і похапливо відкрив важку штору вікна для променів немеркнучих штучних сонць Нової Землі. Ага, ти дістаєш покладену біля грудей невеличку книжечку? Ти ще не знаєш, що там написано, а вже аж подих загамував від передчуття незвичайного і цікавого. Читай, Сергійку, а нам, коли ти наодинці, любо подивитися збоку на твій молодечий запал, любо відзначити, що в цій юній білявій голові народжуються нові сміливі думки. Твої зеленкуваті очі під темними бровами вже бігають по рядках, а в куточках рота вже з’являється сувора зморшка. Читай, Сергійку, про героїчне минуле дідів — це згодиться тобі в майбутньому, надасть нових сил в боротьбі з невідомими небезпеками в космосі. Поринай, герою наш, в минуле, щоб яснішим і ще бажанішим було для тебе сонце сяйне прийдешнє. А ми тихесенько заглянемо в твою книжечку. О, та тут і справді майор Герман Новиков з першого рядка пише про незвичайне і цікаве!

17 травня. Викрадення капітана Кравченка

Писати записки військовому льотчикові, який випробовує нову техніку, — дуже потрібна, але й дуже небезпечна справа. Потрібна тому, що ніхто, крім нього, не розкаже краще про особливості нового апарата при випробуваннях, а небезпечна до краю тим, що кращої знахідки шпигунові годі й бажати. Та все ж пишу. За вимогою генерала Забралова. Шифром, відомим тільки мені та йому.

Ну, от… З чого ж почати? Наказано більше вдаватися до описів, бажано — художнього зображення польотів і подій, не загромаджувати записи технічними розрахунками. А якраз це для мене — найважче. І все — через кібернетичні пристрої та обчислювальні автомати: вони самі проводять і фіксують всі розрахунки краще за людину. Значить, мені — спогади і описи з натури.

Коли я намагаюся уявити останню операцію з початку до кінця, перед очима мигтять окремі кадри подій з кінця до початку, немов хтось показує мені кінострічку в зворотному порядку. Та спробую записати все від зав’язки до кінця операції послідовно.

…Гострі очі людини, що принишкла за скелею, напружено і жадібно вдивлялися в мерехтливу імлу. Але на березі було пусто. Людина підняла очі на місяць і скривилася, немов ображаючись на його надмірну запопадливість. В місячному світлі невиразно окреслилося обличчя з важким підборіддям, хижо блиснули жовті без вій очі. Людина піднесла до губ якийсь предмет, що віддалено нагадував сигару, і в нічній тиші пролунав жалібний крик сполоханої чайки. Жовтоокий прислухався і за хвилину почув, як далеко в морі пролунав такий же звук, приглушений плюскотом хвиль.

І відразу з тіні під скелями на берег моря вийшла висока струнка жінка в білому.

Людина за скелею щільніше припала до розколини. Минуло кілька хвилин. Жінка стояла біля самісіньких хвиль, нервово і напружено прислухаючись. Шум машини, яка раптом виткнулася з-за скель, змусив її здригнутись і зробити мимовільний крок назустріч. Та глянувши на скелі, перекреслені чорними тінями, жінка зупинилася, сіла на камінь, безсило опустила руки на коліна. «Чайка» вже шелестіла галькою біля самої води. В кількох кроках від жінки машина зупинилась. Гучно в нічній тиші клацнули дверцята, на берег поспішно вийшов високий чоловік у темному костюмі й крислатому капелюсі.

Людина за скелею напружилась, дослухаючись.

— Віро! Вірочко… Це ти? — тривожно задзвенів дужий чоловічий голос.

— Я давно чекаю на вас, Романе Андрійовичу, — відповів йому мелодійний альт жінки в білому.

— Вірочко! Що за офіціальність? Якого незрозумілого листа ти мені написала! Куди ти зібралася їхати? Хіба не завтра в нас весілля? І чому, нарешті, ти захотіла зустрітися тут? Ти ж знаєш, що від берега до кордону…

— Згляньтеся, Романе Андрійовичу! — нервово-весело, зриваючись, проспівав альт. — Скільки запитань відразу! А ще говорять, що цікаві тільки жінки…

— Але ж, Вірочко…

— Що, Вірочко?! — з гіркотою передражнила жінка. — Я дійсно цієї ночі назавжди їду звідси. А вас запросила, щоб попрощатися на тому місці, де ми вперше зустрілися. Це ж тут я мало не втонула, а ви мене врятували. Я вдячна за це, але заміж…

— Та що ти говориш, Віро? Хіба не сама ти об’явила друзям про наше кохання?

— Кохання? А чи можу я вам до кінця вірити?

— Ти ще й питаєш!

— Як знати, — почулося зітхання. — Чи готові ви, Романе, на все заради нашого кохання?

— Так. Я буду тобі вірним все життя, Вірочко… Жовтоокий побачив, як темна чоловіча постать хитнулася до тонкої і білої.