Капiтани космосу - Костянтин Семенович Лемешев

— Та якщо з нами такі космонавти, як ось твій син, будуть, ми все здолаємо.

Сергій зніяковів, а батько тихо сказав Новикову:

— Космонавтом він стане справжнім тоді, як ти йому всі чудеса Нової Землі поясниш і таємниці плазмольота розкриєш. Треба, щоб хлопчик повірив у перемогу ще на Землі.

— Повірити в чудеса? — здивувалася Людмила, до якої легенький вітерець доніс лише уривки розмови батька з Новиковим. Та я в них повірю лише тоді, коли тут, крім штучних сонць і казкових пальм, знайдеться хоч скляночка лимонаду. Я просто вмираю від спраги.

— Будь ласка, — сказав Новиков, дістаючи з кишені якусь прозору гільзу з півпальця величиною і невелику рожеву таблетку. — Ось спробуйте. Прошу.

Від легкого удару в денце гільза розгорнулася у великий сяючий на сонці бокал. Новиков опустив у бокал таблетку, і з дна його стала швидко підійматися шумовита волога. Піднявшись по вінця бокала, піняста поверхня іскристої рідини зупинилась і завмерла. При загальному мовчанні Людмила обережно піднесла бокал до губ і, не відриваючись, випила до дна.

— Ой, як смачно! — захоплено зиркнула вона на Новикова. — А що, коли попросити морозива? Зможете?

Новиков дзвінко засміявся:

— Ви й справді вважаєте космонавтів якимись чарівниками з старої дитячої книжки, на кшталт дідуся Хоттабича? Просто я згадав, що в моїй кишені залишився портативний статуратор з запасом сухої мінеральної води в таблетках. Секрет її простий: в таблетках — есенція, а волога — з повітря. Сюди я поїхав прямо з шахти плазмодрома, а там іноді тепліше, ніж тут, буває. Так що ласуни морозиво знайдуть тільки в готелі. Поїхали, товариші.

Дорога довго підіймалася вгору, потім досягла якоїсь вершини і пішла рівніше. Проїхавши алею з вічнозелених кипарисів, машина раптом вийшла на широкий простір і тихо зупинилася.

— Плазмодром! — сказав Новиков, відкриваючи двері.

Люди вийшли з машини. Картина, що відкрилася перед очима Людмили, була такою незвичайною, що в неї мимоволі вирвався вигук здивування і захоплення.

Майже на всю широчінь величезної природної западини серед гір відкрився круглий амфітеатр плазмодрому. З усіх боків зовнішнього круга, обрамленого могутньою бетонною стіною, до центра бігли різнокольорові радіальні дороги. В центрі виднілося біле сферичне поглиблення у вигляді чаші, а в ньому, немов м’яч у лунці, сяяла на сонці величезна прозора куля. Такі ж кулі, в три-чотири рази менші за центральну, містилися поміж дорогами в менших чашах-лунках, розташованих в амфітеатрі по спіралі.

З вершини пагорба, де Новиков зупинив машину, весь плазмодром, освітлений трьома немеркнучими і непорушними світилами, скидався на грандіозну фантастичну квітку з крупними перлинами-тичинками куль і різнокольоровими пелюстками доріг.

Ось ліворуч, поміж рожевою і голубою дорогами, почулося потужне гудіння, в повітря плавно знялася одна з куль і заграла в проміннях сонця барвистою кільчастою райдугою.

— Чудово! — зааплодувала Людмила. — Такого видовища ніколи не забудеш!

Дівчині здавалося, що можна ось так нескінченно стояти, дивитись і дивитись на те, як підіймаються в небо прозорі кулі. Вона вперше бачила міжзоряний плазмодром і щиро захоплювалася баченим.

— Це пішов у черговий рейс на Венеру звичайний міжпланетний плазмольот, — пояснив їй Новиков. — А в центрі ви бачите…

— А в центрі, — тоном учениці, що добре знає урок, підхопила Людмила, — ми бачимо міжзоряний плазмольот…

— Ну, Іване Германовичу, — відірвався від блокнота академік Добробас, — везіть нас до плазмольота. Я, нарешті, хочу бачити свою астронавігаційну рубку.

— Не рубку, а зал, — з гордістю заперечив Новиков. — Це колись люди в ракетах, мов заковані, літали. Он спитайте у Віктора Юрійовича. Він на середніх плазмольотах літає, а й там тепер не рубки, а кабінети. Ну, а на нашому зорельоті ще більше простору. У вашій астронавігаційній навіть в настільний теніс можна грати. Подивитесь пізніше, а зараз — відбій. Поїдемо в готель. П’ять годин повного відпочинку.

— Та ми ж в лайнері відпочивали! — підтримав Миколу Івановича Сергій. — Ну, скільки можна?

— Напрацюєшся ще, хлопче, — дружньо торкнувся до плеча юнака Новиков. — Відпочивай, а потім, як познайомишся з нашим господарством, до мене зайдеш. Є у мене цікава річ, спеціально для тебе. Вчора мені передали копію розшифрованих записок мого батька.

— Першого випробувача «райдуги»? — аж скрикнув Сергій.

— От, от, — відповів посмішкою на запальність хлопця Іван Германович. — Там всі записки на старий детективний роман схожі. Колись це все було великою таємницею, а тепер цінність записок більше в тому, що ось такі, як ти, молоді хлопці, дізнаються, як у минулому за наше сьогодні люди боролися…

— А в такому апараті, як ваш батько літав, я теж буду літати?

— Обов’язково, Серьожо. Сьогодні я ознайомлю тебе з основною системою управління «райдуги». Ну, зробимо разом один тренувальний політ над Північним Полюсом, а детально зі всім ознайомимося в польоті. Часу в нас вистачить.

— Ну, відпочивати, так відпочивати, — підсумував Віктор Юрійович і разом з Добробасом та Ольгою Олексіївною рушив до машини.

В підвечірок, вірніше після п’ятигодинного відпочинку, бо вечір тут вгадувався лише за годинником, всі в супроводі інженера Синицина прибули на плазмодром.

Поїзд зупинився біля входу в підземний палац управління плазмодромом. Людмила, яка вийшла першою з вагона, знову, як вчора на пагорбі, застигла в здивуванні і захопленні: над криштально-прозорою спорудою палацу чистою синню сяяло глибоке небо. По ньому пливли навіть невеличкі хмарки, а у височині світило маленьке, але гаряче сонце.

І хоч Людмила розуміла, що за цими хмарками над головою нависає тверда стеля величезного тунелю, їй здавалося, що поїзд вийшов на простір.

— Як в казці! — забувши про привітання, сказала вона Івану Германовичу Новикову, який стояв