Капiтани космосу - Костянтин Семенович Лемешев
Та сьогодні пілот міжконтинентального лайнера відчував особливу відповідальність за рейс: на борту знаходилися майбутні члени рятувальної космічної експедиції, а перед космонавтами йому хотілося бути особливо точним.
Не пройшло й півгодини польоту, не вщухли ще розтривожені прощанням почуття пасажирів, а вже всі вони стали відчувати, що навколо, за бортом корабля, щось незвичайно змінилося.
— Попереду — сонце! — збуджено вигукнув Сергій, вказуючи Людмилі на віконечко лайнера, осяяне гарячим промінням.
— І не одне, — посміхнувся до дітей батько. — Погляньте праворуч.
Це було справді незвичайне видовище. Ліворуч, на заході, небо ще рожевіло від полярного сонця, яке щойно зайшло за вечірній пруг, а попереду і праворуч над хмарами яскраво сяяли три нових сонця.
— А всього їх зараз вже одинадцять, — з неприхованою гордістю мовив академік Добробас. — Три над Новою Землею: проти мису Меншикова, Маточкіна Шара і мису Бажання. По двоє штучних сонць світять над островами Шпіцбергена, Північною Землею, Новосибірськими островами, і ще по одному — над островами Врангеля і Чукоткою. Років через п’ять такі ж сонця з’являться над Камчаткою, Верхоянськом, Курилами і над Байкалом, а ще років через десять буде закінчена повна сонцефікація Сибіру і в тайзі можна буде вирощувати рис і лимони.
— А чому таке сонце не запустять над нашим містом?
— Щоб студенти могли зубрити крутлодобово? — посміхнувся до сестри Сергій.
— А що б сталося, — втихомирюючи «родинну» аудиторію, підняв руку Добробас, — якби люди, що жили раніше в старих будинках, розміщували батареї опалення не під вікнами, а де кому забажається: під ліжками, на стінах, на стелях?
— Ага, розумію, — прикусила губу Людмила. — Штучні сонця розміщують на шляхах холодних циклонів?
— Так, — схвально поглянув на неї Микола Іванович. — Теплі вітри обігріють вічну мерзлоту всіх сибірських земель. Тундра зникне, з’являться безкраї родючі степи.
— Але перші лимони з плантацій у тайзі ми покуштуємо не так швидко? — звернулася Людмила до Сергія.
— Звичайно, Людо. Заплановано дві десятирічки на іригаційні і меліоративні роботи в просторах Сибіру. Зараз, наприклад, в районах Норильська і Ханти-Мансійська безперервно ідуть тропічні зливи з грозами. Сильні випари річок і боліт заважають роботам. А на захід від Якутська працюють над переміщенням туди «полюсу холоду». Це буде своєрідний континентальний холодильник, з допомогою якого регулюватиметься клімат всього Сибіру. Та років через двадцять все влагодиться. Коли ми повернемося, то вже зможемо і в санаторіях острова Діксон відпочити, на його пляжах позагоряти. А коли захочемо, то й чайком з плантації берега Прочищева будемо бавитися або, як личитиме вовкам космосу, станемо вином з приленських виноградників смакувати. Тепер це не мрія, а план, сестричко!
— Лайнер іде на посадку! — несподівано для всіх пролунав з репродуктора голос командира корабля.
Ракетоплан буревісником шугонув у хмари і через кілька хвилин вже котився бетонною доріжкою аеродрому.
— Лайнер «ТУР-504» прибув на Нову Землю! — повідомив той же спокійний голос з репродуктора. Ракетоплан плавно зупинився.
— Серьожо! — захвилювалася Ольга Олексіївна, тільки-но повітряний гігант припинив свій біг по аеродрому. — Одягни хоч піджака. Сонця сонцями, а все ж таки це Нова Земля.
Всі пасажири стримано засміялися. Сергій вибачливо подивився на Миколу Івановича.
— Вийдемо так, — сказав Добробас, скидаючи піджака і залишаючись в самій сорочці. — Тут тепло, як на Південному березі Криму. А всю цю одежу все одно доведеться залишити на Землі, адже в плазмольоті жодної речі без попередньої біохімічної обробки брати не можна.
До відкритих дверей лайнера підкотили трапи. Пасажири поспішали до виходу.
— О! Тут дійсно тепло, — зачудувалась Ольга Олексіївна, з допомогою сина сходячи по трапу. — А де ж твій Мишко, Серьожо?
— Його з вантажем відправлять прямо на біохімічну станцію. Я вже домовився.
— Ось тобі й на! — весело оглядалася Ольга Олексіївна. — Де ж моя справжня тінь?
— Тут же світять три сонця, — нагадав Сергій і оглядівся довкола. — А он там, бачиш, — пальмовий гай.
— І виноградники на горах! — захоплювалась Людмила. — А спека як у Колхіді. Може, мамо, одягнемо валянки і пройдемося на пляж?
— Та я ж короткозора, — посміхалася Ольга Олексіївна, змінюючи пенсне на захисні окуляри від сонця. — От і прогледіла, як в Льодовитому океані новий Цейлон з’явився.
До групи прибулих, які з цікавістю розглядали краєвиди, під’їхав прозорий автомобіль, і з нього вийшов міцний засмаглий чоловік. Вся його кремезна постать, здавалося, дихала силою і здоров’ям. Високе чоло, сивина, твердо окреслений рот і спокійні сірі очі свідчили про те, що це людина невтомної енергії і залізної волі. Сергій з повагою, міцно потис його руку, на мить подумавши, що якби ця людина була боксером, вона легко могла б тримати першу рукавичку будь-якого клубу. Більш за все в цій людині Сергія вразили руки. Великі, сильні, з твердими острівцями загрубілої шкіри на долонях. Це були руки робітника, які щоденно мають справу з металом. Сергій не помилився.
— Інженер Новиков, — просто назвав себе власник чудових рук і по-дружньому тепло заглянув Сергієві в очі. — Ваш супутник у космосі, молодий друже.
— Іван Германович? — захоплено віталася Людмила. — Син Германа Новикова, що з нашим дідом Юрієм зараз у космосі? А нашого тата ви знаєте?
— Та хто ж його не знає! — дружньо і міцно трусонув за плече Віктора Юрійовича Новиков. — Вашого тата й на Меркурії знають. Так що, Вікторе, розійшлися, значить, наші дороги?
— Не думаю, щоб назавжди, Ваню, — відповів Сергіїв батько, кидаючи застережливий погляд в бік жінок. — Зустрінемося ще ми з тобою. Хай через десять, хай через сорок земних років, а доживемо і зустрінемося. Завтра я на Меркурій, ти ще далі, а все одно зустрінемось. Головне — всім разом зібратися. Як доставиш наших молодих батьків на Землю
