Веселка тяжіння - Томас Пінчон
На перепустці ім’я «Макс Шлепціґ». Сповнений ентузіазму, Слотроп вирішує вдавати із себе естрадника. Ілюзіоніста. Він пройшов добру школу, її камчата скатертина і чарівне тіло, а ліжко, наче салон, сотні soirées fantastiques[383]…
Пополудні він минає Целендорф у вбранні Ракетмена, готовий до переходу. Російські вартові стоять під червоною дерев’яною аркою, мають при собі «суомі» або «дегтярьових», здоровезні автомати з круглими магазинами. Ще й танк «Сталін» підкочує, рикає стиха, солдат у шлемофоні зводиться у башті з 76-міліметровою гарматою і горланить у рацію… от курва… По інший бік арки стоїть російський джип з двома офіцерами, один завзято говорить у мікрофон свого передавача, тож повітря від російських слів розганяється до швидкості світла, сплітає тенета, аби упіймати Слотропа. А кого ж іще? Відгортає полу плаща, підморгує, прикладає вітально руку до шолома й усміхається. Рухом штукаря вихоплює припис, відрядження і двомовну перепустку, бовкнувши щось про виставу для командування у Потсдамі.
Один з вартових бере перепустку і квапиться до будки — зателефонувати. Решта стоять, вирячившись на чоботи Чичеріна. Ані пари з вуст. Якийсь час іде на перемовини. Потріскана шкіра, добова щетина, вилиці на осонні. Слотроп намагається пригадати кілька карткових фокусів, щоб хоч трохи скресла крига, коли вартовий висовує голову.
— Stiefeln, bitte[384].
Чоботи? З якого це їм дива знадобилося? — ееееехххх! Таки-так, чоботи. Жодних сумнівів, ми знаємо, хто має бути на другому кінці дроту, правда? Слотроп навіть чує, як усі металічні частинки цього чоловіка видзенькують од радості. У задимленому берлінському небі десь ліворуч від Фунткурму[385] у його суконно-крицевій далечіні з’являється фотографія на цілу сторінку журналу «Лайф»: світлина Слотропа, він у шатах Ракетмена, а в роті тримає, принаймні дуже на те скидається, довгу тверду палицю ковбаси величезного діаметру, забиту живосилом, тож очі його аж наче трохи закотилися, хоча руки або органу, який тримає ту неймовірну ковбасу, на фотографії не видно. Внизу підпис: «РАКЕТМЕН ДАВ МАХУ», а далі: — «Ледь відірвавшись від землі, нова знаменитість Зони «сіла в калюжу».
Ну-у-у, Слотроп стягає чоботи, вартовий заносить їх у будку з телефоном, а решта становлять Слотропа біля арки і витрушують із нього геть усе, але нічого не знаходять, окрім косяка, який дав йому Зойре і який вони одразу експропріюють. Слотроп стоїть у шкарпетках, намагаючись не загадувати наперед. Ну, хіба очима поводить, шукає, де б його сховатися. Нічогісінько. Чисте поле, прострілюється на всі 360 градусів. Пахне свіжими латками асфальту і рушничним мастилом. Джип кольору кристалів мідної зелені чекає: дорога у зворотний бік, до Берліна, наразі пустельна… Провидіння, агов, Провидіння, де ж ти нипаєш, біля діжки з пивом, чи що?
Аж ні. Чоботи знову з’являються, за ними усміхнений вартовий.
— Stimmt, Herr Schlepzig[386]. — Як буде російською «іронія»? Слотроп цих голубчиків не розуміє. Чичеріну вистачило розуму не викликати підозри і не домагатися огляду чобіт. Нє, навряд чи то він був на дроті, мабуть, звичайна перевірка на контрабанду, не більше. Наразі Слотропа охоплює щось схоже на «Молодечі безумства» з «Книги перемін». Він кілька разів струшує плащ, стріляє в одного з автоматників балканську армійську сигаретку і чалапає на південь. Офіцерський джип залишається на місці. Танк щезає.
Ювілейний Джим торгує по всій Землі,
Моргає дамам від Стокбриджа до самого Лі…
Дівчині брошку для сукні купи,
Й антену на авто за бакс, ти ж не скупий.
Нумо всі веселитись, гайда на юві-леї!
Ще за дві милі Слотроп бачить канал, про який згадував Зойре: іде стежкою попід мостом, на хвильку стає вогко і прохолодно. Потім прямує берегом, шукає човен, щоб поцупити. Вздовж усього сонного і порослого травою схилу вилежуються дівчата у ліфчиках із зав’язаними на шиї бретельками і в шортах, засмаглі, золотисті. Захмарений післяполудневий день підтанув по краях, пом’якшений вітерцем, біля води з риболовною волосінню стоїть навколішки дітвора, над каналом двійко птахів наздоганяють одне одного, виписують петлі, шугають вгору і вниз — у завислу бурю зеленого верховіття, вмощуються там і гайда співати. З відстані світло перетворюється на сірувато-бежевий серпанок, тіла дівчат сонце у високості вже не вибілює, вони осяяні тепер ніжнішим світлом, що пробуджує тепліші барви, легкі тіні м’язів на стегнах, напружені жилки під шкірою кажуть «доторкнися»… «залишися»… Слотроп іде далі — повз розплющені очі, повз усмішки, що приходять, наче добрі світанки. Що з ним не так? Зупинися, кажу. І що змушує його іти далі?
По якомусь часі натрапляє на кілька прив’язаних до поруччя човнів, але за ними обов’язково хтось наглядає. Зрештою знаходить вузеньку плоскодонку, весла у кочетах готові до подорожі, на схилі поряд — нічого, крім ковдри, пари туфель на високих підборах і чоловічого піджака, неподалік гайок, тож Слотроп заскакує у човник і віддає кінці. Забавляйтеся, як собі забажаєте, — мені наразі не до того, але човник ваш я вкраду! Ха!
Веслує до самісінького заходу сонця, довго відпочиває, геть знесилений, плащ охоплює його конусом поту, доводиться зняти. Качки дрейфують на безпечній відстані, з яскраво-помаранчевих дзьобів скрапує вода. Гладінь каналу з подувом вечірнього вітерцю береться брижами, захід сонця вкриває воду червінню і золотом — королівськими барвами. З води виступають уламки, у призахідному світлі достигають свинцевий сурик та іржа, сіріє пом’ята корпусна сталь, облуплені заклепки, так і не прокладений кабель вказує розшматованими волокнами на всі сторони світу, гуде проти вітру поза межами людського слуху. Дрейфують порожні баржі, недоладні й покинуті, над головою летить лелека, повертається додому, аж тут під ним проступає мертвотно-блідий АФУС. Ще трохи, і Слотроп повернеться в американський сектор. Тепер він рухається під кутом до каналу, виходить на протилежному березі і прямує на південь, маючи на меті обійти радянський контрольно-пропускний пункт, який на карті позначений правіше. Масове переміщення в сутінках: російська гвардія, зеленоверха еліта, із незворушними пиками марширує та їде у кузовах автомобілів і верхи. У пригаслому дні відчувається спротив, дротяні петлі нагромаджуються, тремтять, Потсдам застерігає: тримайся якнайдалі… якнайдалі… Що ближче, то сильніша напруга біля таємного міжнародного збіговиська за Гафелем. Бодін мав слушність: тут і комар не пролетить. Слотропові це відомо, але він продовжує скрадатися, вишукує менш небезпечні напрямки, біжить зиґзаґами, йому просто треба на південь.
Невидимка. Що довше він рухається, то легше в таке повірити. Десь перед святом Купала між північчю і першою годиною йому
