Веселка тяжіння - Томас Пінчон
□□□□□□□
Зойре ходить туди-сюди, очі налиті кров’ю, бурчить, у руках парує чайник. На ліжку тільки Слотроп. На столі біля карти скарбів Бодіна на Ракетмена чекає костюм — ой. Ой-ой. Невже справді доведеться це робити?
Угору сходами, надворі, пташки із досвітку виводять свої арпеджіо, десь віддалік дирчать вантажівки та джипи. Слотроп сидить, п’є чай і намагається зішкребти зі штанів засохлу сперму, а Зойре описує йому ситуацію. Пакет заховано під декоративним кущем біля вілли за адресою Кайзерштрассе, 2, у Нойбабельсберґу, колишній столиці Німеччини. Це через Гавель від Потсдама. Трасу АФУС[372] варто обійти.
— Спробуй проскочити контрольно-пропускний за Целендорфом. До Нойбабельсберґа ліпше дістатися каналом.
— Чого каналом?
— Цивільним туди не можна, це VIP-траса — вона веде через річку до Потсдама.
— Та ну. Це ж потрібен буде човен?
— Ха! Хочеш імпровізації від німця? Ні-ні, то вже Ракетменова морока! Ха-ха!
— Угу. — Здається, вілла виходить на Ґрібніц-Зее. — А чого б не заскочити з того боку?
— Ти спершу пропливи під двома мостами. Посилена охорона. Вогонь згори. Може… може, і міномети. Навпроти Потсдама канал сильно звужується. Жодних шансів. — Ага, таки гарно починати ранок з німецького гумору. Зойре передає Слотропу посвідку Управління генерал-ад’ютанта, квиток і перепустку англійською та російською мовами. — Хлопець, який зробив ці документи, від початку Конференції в’їжджав і виїжджав з Потсдама, показував їх, може, з десяток разів, настільки в них упевнений. Це спеціальна двомовна перепустка — тільки на час Конференції, тому ґав не лови, ти не турист. І не випрошуй автографа у знаменитостей…
— Але, Емілю, отак по-чесному, чого б тобі самому туди не змотатися, якщо документи такі надійні?
— Це не моє, я займаюся справами. Щонайбільше — пляшечка кислоти, і то несправжньої. Піратство — для Ракетменів.
— То чого не Бодін?
— А він уже, мабуть, до Куксгафена під’їжджає. Тільки уяви собі, як він засмутиться, коли наступного тижня приїде і дізнається, що не хто-небудь, а Ракетмен, сам Ракетмен! викинув білий прапор?
— Угу. — Курва. Слотроп якийсь час витріщається на карту, відтак намагається її запам’ятати. Стогнучи, натягує чоботи. Загортає шолом у плащ, і обидва — шахрай і жертва шахрая — вирушають у дорогу через американський сектор.
На блакиті неба купчаться перисті хмари, але внизу непорушно висне Berliner Lujt[373], тож запаху смерті не уникнеш. Тисячі трупів загиблих ще навесні досі лежать під горами уламків, під жовтими горами — червоні, жовті та бліді.
Де ж те місто, яке Слотроп, бувало, бачив у кінохроніці «Нешнл Джіоґрефікс»? Нова німецька архітектура захоплювалася не самими параболами, були й простори — некрополізм голого алебастру під невідступним сонцем безглуздий, якщо не заповнити його нескінченними снопами людського юрмища. Якщо існує така річ, як Священне Місто, себто місто, настільки спрямоване назовні, настільки видимий знак внутрішньої і духовної хвороби або здоров’я, то навіть тут, під страхітливим покровом травня, може бути якесь відлуння святості. Вранішня порожнеча Берліна — дзеркальне відображення білої геометричної столиці до руйнування — перелогова довжина полів рваного каменю й обшири безликого бетону… от тільки все перевернуто догори дриґом. Під шнурок прокладені бульвари, якими так добре марширувати, вкрилися звивистими стежками поміж куп непотребу, чиї форми тепер дуже органічні, відповідають, як і козячі стежки, правилу мінімальної незручності. Цивільні тепер зовні, а мундири всередині. Рівні фасади будівель поступилися місцем труському нутру розірваного на шматки бетону, нескінченному гальковому рококо за риштуванням. Нутро вийшло назовні. Кімнати без стель просто неба, кімнати без стін підносяться над морем руїн гострими корабельними носами, воронячими гніздами… Старі з бляшанками шукають на землі недопалки, викашлюють залишки легенів. Оголошення: про сховища, одяг, загублене, вилучене — колись розсортовані, вкладені bürgerlich[374] у газети, аби прочитати на дозвіллі у лакованих елегантних вітальнях, тепер заклеєні марками з головою Гітлера — блакитними, помаранчевими та жовтими, вони тріпочуть на вітрі, а коли вітер дужчає, обліплюють дерева, одвірки, обшивку, шматки стін. Вицвілі клапті, ледь видні письмена, тремтливі, розпливчасті, тисячі залишаються непоміченими, тисячі непрочитані або геть звіяні. Колись на недільних обідах з однієї страви «Winterhilfe»[375] сиділи за довгими столами під задрапованими свастикою зимовими деревами, але річ у тім, що зовнішнє тепер стало внутрішнім, і такі неділі тривають цілий тиждень. Знову насувається зима. Світлу пору дня весь Берлін витрачає на те, щоб вдавати, що він цього не робить. Дерева у шрамах знову вкриваються листям, вилуплюються пташенята і вчаться літати, але за літнім поличчям чаїться холоднеча — Земля перекотилась уві сні, тож тропіки перевернулися…
Наче стіни «Чикаго» вивернули назовні — гігантські фотографії обліпили Фрідріхштрассе, обличчя вищі за людський зріст. Слотроп легко впізнає Черчілля і Сталіна, а третій викликає сумнів.
— Емілю, це що за мужик в окулярах?
— Президент Америки. Містер Трумен.
— Не мороч голову, Трумен — віцепрезидент. А президент — Рузвельт.
Зойре зводить брову:
— Рузвельт ще весною помер. До капітуляції.
Заплутуються в черзі за хлібом. Жінки у витертих плисових жакетах, малеча тримається за потріпані поли, чоловіки у кашкетах і темних двобортних костюмах, неголені старі обличчя, лоби білі, як ніжки медсестри… Хтось намагається вихопити у Слотропа за плащ, короткі змагання з перетягування.
— Даруй, — виправдовується Зойре, коли вони виборсуються на вільне місце.
— А мені чого не сказали? — Слотроп саме перейшов у старші класи, коли в Білому домі оселився ФДР. Бродерік Слотроп присягався ненавидіти цього чоловіка, але молодий Тайрон вважав його відважним — через поліомієліт і все таке. Йому подобався голос по радіо. Одного разу майже побачив його наживо у Піттсфілді, але весь огляд перекрив Ллойд Ніппл, найтлустіший хлопець у Мухваборо, тож Слотропові довелося обмежитись колесами і ногами чоловіків у костюмах на підніжці авто. Дещо чув про Гувера[376], але якось украй туманно, щось про незаконно зведені халупи чи пилососи — його президентом був Рузвельт, і лишень його Слотроп визнавав. Здавалося, Рузвельта обиратимуть вічно, термін за терміном, але хтось вирішив інакше, тож його приспали, Слотропового президента, тихенько й гарненько, коли юнак, який колись носив його лице на спині, обтягнутій футболкою із Ллойда, зависав на Рив’єрі або десь у Швейцарії, лишень наполовину усвідомлюючи, що його також загасили…
— Наче інсульт, — каже Зойре. Голос його долинає з якогось дуже незвичного напрямку, просто знизу, а розлогий некрополь починає вивертатися, зіщулюється і видовжується у Коридор, відомий Слотропу не назвою, а
