Господиня - Стефані Маєр
— Як на людину! — пирхнув Джаред. — Не уявляв, яке важливе це визначення.
Він усадовив мене на поріг, наче на низеньку лавочку, тож сидіти тут було набагато зручніше, ніж на долівці.
— Дякую, — мовила я. — Джеб зробив усе правильно, ти ж знаєш.
— Не можу погодитися, — Джаредів тон був набагато м’якшим, ніж слова.
— А ще дякую за… за все. Не слід було заступатися за мене.
— Всі слова були правдиві.
Я втупилася в землю.
— Це правда, я не хочу нікого тут скривдити. Не навмисне принаймні. Вибач, що завдала тобі болю, коли з’явилася тут. І Джеймі. Мені так шкода!
Він замислено опустився на землю поруч зі мною.
— Щиро кажучи… — він завагався. — Відтоді як ти тут, Джеймі набагато краще. Я уже почав був забувати, як звучить його сміх.
Ми обоє прислухалися до веселого дитячого сміху, який перекривав басовитий регіт дорослих.
— Дякую, що сказав. Саме це мене найбільше… непокоїло. Я тільки й сподівалася, що не завдам нікому непоправної шкоди.
— Як так?
Я збентежено поглянула на Джареда.
— Як так, що ти його любиш? — запитав він із цікавістю, але не наполегливо.
Я прикусила губу.
— Можеш мені сказати. Я… Я не… — він намагався дібрати правильні слова. — Можеш мені сказати, — повторив він.
Я опустила очі й відповіла:
— Частково тому, що його любить Мелані…— (Навіть не глянувши, я відчула, як на згадку про Мелані Джаред здригнувся). — Спогади Мелані про Джеймі — це… це могутня сила. А тоді я познайомилася з ним особисто… — я знизала плечима, — і не могла його не полюбити. Кожна… кожна часточка мого тіла просякнута любов’ю до нього. Раніше я не усвідомлювала, як сильно на мене впливає носій. Може, це особливість людських тіл. А може — Мелані.
— Вона балакає до тебе? — Джаред намагався говорити рівно, але я чула, як він напружився.
— Так.
— Часто?
— Коли хоче. Коли їй цікаво.
— А сьогодні?
— Трохи. Вона… розсердилася на мене.
Він здивовано реготнув.
— Вона розсердилася? Але чому?
— Тому що… — (Цікаво, в печерах за один і той самий злочин осуджують двічі?) — Забудь.
Він розпізнав брехню і здогадався.
— О! Кайл. Вона хотіла, щоб його підсмажили, — Джаред знову розреготався. — Так схоже на неї!
— Іноді вона… жорстока, — погодилась я. І усміхнулася, щоб пом’якшити образу.
Та Джаред зовсім не образився.
— Правда? Наприклад?
— Вона хоче, щоб я боролася. Але я… я не можу. Я не борець.
— Це точно, — він торкнувся пальцем синця на моєму обличчі.— Вибач.
— Пусте. Будь-хто вчинив би так само. Уявляю, як ти почувався…
— Ти б так не…
— Якби була людиною — вчинила б. Крім того, я зовсім не про це… Я про шукачку.
Джаред напружився.
Я знову всміхнулась, і Джаред трохи розслабився.
— Мелані хотіла, щоб я її придушила. Вона цю шукачку ненавидить люто. І я… я її не звинувачую.
— Шукачка досі на тебе полює. Та принаймні їй довелося повернути вертоліт.
Я заплющила очі, стиснула кулаки й кілька секунд старалася дихати рівно.
— Колись я її не боялася, — прошепотіла я. — Не знаю, чому вона так сильно лякає мене зараз. Де вона?
— Не хвилюйся. Вчора вона намотувала кола по шосе. Вона нізащо в світі тебе не знайде.
Я кивнула, змушуючи себе вірити.
— А ти… ти чуєш Мелані зараз? — пробурмотів він.
Я ще не розплющувала очей.
— Я радше… відчуваю її присутність. Вона пильно слухає.
— Про що вона думає? — прошепотів Джаред.
«Ось тобі шанс, — мовила я до Мелані.— Що ти хочеш йому сказати?»
Спершу вона насторожилася — припрошення заскочило її зненацька.
«Чого б це? Чому він нарешті нам повірив?»
Я розплющила очі — Джаред зазирав мені в обличчя, затамувавши подих.
— Вона хоче знати, що сталося — чому ти… змінився… Чому зрештою повірив нам?
Він ненадовго замислився.
— Це… все воднораз. Ти так… людяно ставилася до Волтера. Я ніколи не думав, що ще хтось, окрім Дока, може так співпереживати. Ти врятувала Кайла, хоча більшість людей скинули б його в прірву — просто щоб вижити, я не кажу навіть про зумисне вбивство. А ще з тебе такий кепський брехун… — Джаред засміявся. — Спочатку я шукав ознак якогось хитромудрого плану. Хто знає, можливо, завтра я прокинуся й знову думатиму так…
Ми з Мелані водночас пирхнули.
