Леобург - Ірина Грабовська

— Якщо вона цього не зробить, вони продовжать наступ! — вигукнула вигнанка.— Дивися!

Просто через завали центральної барикади на площу лізли жахливі, не схожі на людей істоти. Джекі вже бачила таких, з випнутими шоломами на головах і срібними знаками на плечах, але цього разу вони були озброєні. «Акули» — майнув спогад у голові. Найнебезпечніший підрозділ леобурзької поліції, Оздемірові пси. Палиці в їхніх руках спалахували за секунду до удару — і нещасний валився на землю, конаючи від болю. Що це таке?! Джекі придивилася: один з «акул», вдаривши леобуржця, торкнувся його палицею ще раз, і ще, і щоразу від спалаху бідолаху хапали судоми. Від палиць до наплічників тягнулися довгі чорні дроти.

— Електрика? — самими губами прошепотіла Джекі.

Сліпучі бомби летіли просто в натовп, але звідки? Десь за будинками сталево заскреготіло. Джекі звела погляд угору і затремтіла.

Високо над забарикадованою вулицею висіло величезне залізне черево поліційного «краба». Він був більший і потужніший за той, що його вони бачили раніше, і не мав камер для арештантів. Ця машина була створена, щоб нищити, а не заарештовувати. Зараз його колінчаті рипучі ноги були висунуті на максимальну висоту, і поліціянти, що сиділи згори, підтримували наступ «акул». «Краб» рясно закидав сяйливими згортками площу, і вони вибухали просто в натовпі. Один із захисників барикади затуляв обличчя руками, по його пальцях струменіла кров.

З дирижабля над площею пролунало:

— Подданные свободного города Леобурга, с вами говорит полицмейстер Джозеф Бридж-Паркер! Немедленно прекратите сопротивление! Предпринимаются действия по наведению правопорядка![55]

Агнеса затулила вуха руками і безпорадно, мов дитина, захитала головою.

Джекі вже розуміла, що відбувається. Поранення змінило Агнесу. Страх, що засів у ній відтоді, з першими вибухами вирвався назовні, й вона більше не контролювала себе. Її двійниця була не готова до того, що тут відбувалося. Вибухи, дим, кров. Рани її міста кривавилися, її місто вмирало, і вона помирала разом з ним. І навіть якщо Лейла почне батожити її, це не допоможе.

Агнеса не звикла опиратися владі. Але Джекі знала, що слід робити з владою, яка забула, кому має служити. Джекі добре вивчила уроки розлючених громадян. Колись, у Києві.

— Підводься, погань! — заверещала Лейла і тицьнула їй гучномовця.— Скажи йому, що ти з нами! Скажи бодай щось!

— Відчепися від неї! — Джекі вихопила пристрій з рук вигнанки і залізла на поміст.

— Агов, Оздеміре! — вигукнула дівчина, і над охопленою панікою площею прокотилося відлуння.— Ти чуєш мене? Я — Агнеса Яблонська! Ти забувся спитати моєї думки, перш ніж віддав наказ на штурм! А я ж сиджу з тобою в Раді!

Джекі перевела подих, прожектор одного з дирижаблів стрибнув у бік помосту. Вона примружила очі від яскравого світла і подивилася нагору.

— Я пропоную тобі зупинитися негайно! Ти можеш убити нас усіх, але ти ніколи не вб’єш свободу! На нас дивиться весь світ. На нас дивляться гаранти спокою вільного міста Леобурга! Зупинися зараз, бо інакше на тебе чекатиме неприємний сюрприз від цісаря Вільгельма. Даю тобі час до дванадцятої години!

Що... що вона верзе? Який у біса цісар?! Джекі й сама не розуміла, звідки в голові взялася ця вигадка. Над натовпом пролетів схвальний вигук, захисники табору, здавалося, кинулися на поліціянтів з потроєною силою.

— Агнесса тут! Агнесса с нами! Напирай, напирай, братцы! — волав хтось російською.— По центру![56]

Джекі пхнула «валторну» Лейлі, зістрибнула з помосту і пригорнула Агнесу. Двійниця плакала, а Джекі трусило від хвилювання, ніби вона справді промовляла ці слова в обличчя правителю Леобурга. Але за ті дві хвилини, коли її вихоплювало світло прожектора, воно ніби випалило щось у неї всередині. В той момент Джекі відчула, що страх остаточно зник.

— Агов!

Дівчина обернулася.

— Нормально вийшло, хоча трохи по-сільському,— кивнула Лейла.— Вона ж аристократка в нас! А тепер негайно валіть обидві звідси!

Вигнанка розчинилася в натовпі.

— Як же мені соромно...— простогнала Агнеса.

— Слухай,— Джекі взяла її за плечі та струснула.— Оце все потім, добре? Зараз іди до собору і сховайся. Нас не повинні бачити разом.

— А ти?..

— Я прийду пізніше,— невпевнено посміхнулася Джекі.

Штурм тривав. Оздемір не мав наміру зупинятися. Але Джекі раптом охопив азарт — вона більше не боялася ані велетенських «крабів», ані електричних кийків, ані вибухів. Люди пролітали повз із калейдоскопічною швидкістю, і дівчина сунула разом з ними вперед, до барикад, де точився бій. На одній з них промайнуло щось знайоме, і Джекі інстинктивно кинулася туди.

— Правий фланг! — Джекі упізнала Давида.— На правий фланг!

Барикада праворуч залишилася практично без захисту — народ кинувся до центру, де, здавалося, «акул» більшало. Але це була помилка: поліціянти посунули праворуч. Вони заскакували на купу мотлоху і з люттю лупцювали захисників електричними кийками. Очманілих побитих людей передавали кудись за барикаду. Протестувальники кинулися на допомогу, але з «краба» просто в юрбу посипалися сяйливі гранати. Від вибухів Джекі ніби оглухла, сам майдан і бій на ньому зливався перед очима в єдину тремтливу пляму.

Про те, щоб вирватися з гущавини подій, уже не йшлося. Джекі спробувала вивільнитися, але було запізно. Груди ніби стиснули гігантські лещата. Вибухи лунали знову і знову, і люди, мов божевільні, бігли назустріч. Дихати стало геть неможливо. Ще кілька секунд — і вона помре.

«Джекі! Джекі! Чому ти не можеш дихати?! Де ти?!»

О, якби ж вона знала!

Джекі боляче вдарилася об щось залізне. Ліхтар! Вона обхопила його і поповзла нагору. Тіло дерлося по гладкому стовпу ніби без її участі. Ще зусилля, і ще, Джекі заповзла на залізний кошик для квітів і обійняла ліхтар руками. Тепер вона могла дихати! По щоках текли сльози. Цієї миті вона побачила те, що відбувалося попереду.

Барикади по центру і праворуч були захоплені — за «акулами» до площі сунули звичайні поліціянти, вони розкидали мотлох і розчищали дорогу. На лівій барикаді ще тривав бій, але сили й озброєння були надто не рівні. Зіткнення почалися вже на самому майдані, лунали крики. Виходи з площі були перекриті.

«Акули» наступали. Під їхньою владою опинилася значна частина Михайлівської площі. Вони люто громили все, що потрапляло під руку — намети, казанки з їжею, діжки. А тоді Джекі помітила якийсь рух на дахах будівель обабіч барикади праворуч. Поява людей на даху чомусь надихнула протестувальників. На багатьох обличчях з’явилися усмішки.

Поліціянти