Леобург - Ірина Грабовська

— У вас хіба не було плану на випадок штурму?

— Звісно, був! — засичала вигнанка.— Спробувати вижити!

Данило шумно видихнув.

— Ми не керуємо цими людьми,— Лейла втомлено закотила очі.— Повстав Леобург, а не вигнанці. Ми всього лише частина цієї сили. Невелика частина. Я особисто мала тільки один план, але ще його не виконала. Тож я гадки не маю, що робити!

— Йти не можна! Оздемір не повинен перемогти. Для багатьох це смертельно небезпечно — гірше, ніж зараз опиратися.

— Але що в нас є проти «крабів»?! — вигукнула Лейла.

Огидне, нечесне, неправильне відчуття! Нікому він нічого не винен! Треба тікати звідси!

— Маю одну ідею,— важко зітхнув Федя.

До нього обернулися здивовані погляди.

Джекі нерішуче зупинилася перед купою непотребу, перевернутими догори дриґом стільцями й коминковими ґратками. «Свобода або смерть» — проголошував імпровізований транспарант поверх барикади. Джекі відчула знайоме тремтіння в колінах, почуття занепокоєння і невловиме, ледь відчутне благоговіння: тут, у цю секунду, вона знову торкалася живої історії, як колись на Майдані в Києві, але тепер історії незнайомого, проте вже рідного міста. І Джекі не знала, чим закінчиться її авантюра з подорожжю до іншого світу.

Нікому, крім Агнеси, не було відомо, що вона вийшла з вигнанського штабу, точніше, вислизнула за спинами двох вигнанців повз вартового. Нехай іти охопленим повстанням нічним містом було моторошно, проте нидіти в катакомбах у той час, коли її друзі пішли витріщатися на місцеву революцію, було просто нестерпно. Агнеса довго пручалася, але все-таки пустила її у свою пам’ять: Джекі йшла порожніми темними вулицями, ніби за якимсь внутрішнім навігатором. Леобург сам неквапом вів її до Михайлівської площі, й одного разу дівчина навіть зважилася скоротити шлях, звернувши з запропонованої Агнесою дороги. Ліхтарі згасли, але, навдивовижу, вона зробила правильний вибір майже в цілковитій темряві.

Джекі насунула каптур нижче і, скориставшись тим, що захисники барикади затулилися руками від сліпучого променя поліційного дирижабля, перелізла через купу мотлоху.

На площі було голці ніде впасти. І на обличчях людей відбивався не переляк чи розпач, а природна рішучість — та, що приходить після того, як кістляві руки страху раптово втрачають силу й відпускають здавлене горло. Люди несли палиці, каміння, залізні прути, дехто озброївся старими рушницями з опуклими балонами. «Пневмогвинтівки»,— само собою спливло в думках Джекі. Люди цілеспрямовано, без паніки рухалися до північного боку майдану, до трьох будівель з барикадами між ними, так ніби їм не виїдав очі дим, ніби не гули вгорі поліційні дирижаблі й не лунав навкруги пронизливий набат дзвонів. Джекі розгублено роззирнулася. Агнеса була десь поруч: вони дивилися на собор майже з однієї точки, обидві бачили плакат з Августом Яблонським і напис «Вимагаємо справедливості». Дівчина подумки покликала її, але Агнеса з кимсь розмовляла і думала так швидко, що вирішила не відволікатися на її заклик. Джекі роздратовано видихнула: іноді навіть у внутрішньому «месенджері» абонент бував тимчасово недоступний, тож доведеться шукати Агнесу в традиційний спосіб.

Раптом гуркіт моторів став просто нестерпним: одразу три велетенські машини опустили свої сріблясті тіла настільки низько до площі, наскільки дозволяли їм шпилі Михайлівського собору. Людське море залило отруйно-біле світло прожекторів. Люди схвильовано загомоніли, рух прискорився: всі намагалися якнайшвидше дістатися північного боку майдану. Джекі штовхали десятки плечей, прожектори засліплювали очі, але вона вперто дерлася до собору. І нарешті побачила Агнесу.

Її двійниця стояла на помості, наспіх спорудженому з ящиків, і тримала чудернацький гібрид валторни з гучномовцем. Джекі відчувала, як нутро стискається від жаху: здавалося, всередині Агнеси більше не було нічого, крім цього щемливого, неприємного відчуття і щохвилинних крижаних хвиль, що пробігали по хребту, тільки-но у глибині стривоженого міста лунав огидний скрегіт і важка хода, ніби крокували велетенські машини. Агнесі кортіло зіщулитися, стати непомітною, але під помостом збиралися леобуржці — здебільшого студенти з Академічного району, і вони дивилися на неї з неабияким захватом. Перед очима спалахнув магній — хтось забажав зафіксувати появу дочки Яблонського на площі — і Джекі наче засліпла. Агнесі стало зле, вона з останніх сил трималася на ногах. Перемагаючи не свої відчуття, Джекі продерлася під саму сцену. Їхні погляди зустрілися.

«Господи, я не можу... Я не знаю, що казати».

«Що сказав би твій батько?»

На очах в Агнеси проступили сльози, горло ніби стиснуло лещатами.

— Говори,— прошепотіла Джекі.

— Лідерка, на яку ми заслуговуємо,— почулося десь поруч.

Дівчина обернулася. Лейла іронічно посміхалася, роздивляючись напівмертву від страху Агнесу. Репліка вигнанки чомусь так шпортнула Джекі, ніби вона сама опинилася на помості перед сотнями деморалізованих нічним побоїщем городян і не знала, що сказати. Але вона нічого не відповіла. Агнеса піднесла до губ гучномовець.

— Леобуржці! — Її голос зривався від хвилювання.— Я — Агнеса Яблонська. Наше місто — це місто мого батька. І я нарешті тут, поруч з вами! І неможливо... втілити у слова... те, що ми всі відчуваємо через... Ви же знаєте, що сталося у Творчому районі! — (Джекі відчула, як її душать сльози).— Але дозвольте мені звернутися...

У цей момент пролунав перший вибух.

...Темрява ночі сповнюється молочно-білого диму. Перелякані, розлючені вигуки. Джекі кашляє, легені виїдає пекучий дим, але їм не дають перепочинку — ще один вибух. І ще. Над головою свистять білі згортки і сиплють іскрами, мов феєрверки. Перед очима танцюють чорні цятки. Джекі намагається розгледіти на помості Агнесу, але її не видно в білій отруйній імлі. Вона кличе її подумки, кличе вголос, та всередині — тільки порожнеча, ніби її двійниця зникла з цього світу. Наступний згорток вибухає просто в натовпі, несамовито лементує жінка. Очі застилає матова завіса, у вухах дзеленчить.

...Джекі нарешті заповзла на поміст. Агнеса зіщулилася, обійнявши коліна, за купою ящиків, її били дрижаки.

— Ти мене налякала! — гримнула на неї Джекі, але одразу ж міцно обійняла.— Я не зрозуміла, що сталося!

— Я не можу... я не можу,— Агнеса хиталася взад-вперед.— Я не можу... Джекі... я не можу, вони нас уб’ють. Вони всіх уб’ють!

Поранення. Це через її поранення.

— Ось ти де, квіточко!

З помосту зістрибнула Лейла. Вигнанка грубо схопила Агнесу за плече й спробувала підняти. Джекі рвучко випросталася і опинилася між ними.

— Не заважай! — люто видихнула вигнанка.— Вона має звернутися до Оздеміра!

— Тут паніка! Її ніхто не почує!

За