Господиня - Стефані Маєр

«Я зовсім не це маю на увазі».

«А що?»

Але вона вже заховалася.

Дорога забрала чимало часу. Аж дивно, як довго ми йшли. Я думала, ми йдемо на майдан чи на кухню — звичні місця зібрань. Натомість ми перетнули східне поле й пішли далі — аж до великої чорної печери, яку Джеб прозвав «гральною». Я не була тут із моєї першої екскурсії. В ніс ударив ядучий сморід сірчаного струмка.

На відміну від більшості тутешніх печер, завширшки гральна печера була набагато більшою, ніж завдовжки. Тьмяні блакитні ліхтарі не стояли на землі, а кріпилися до стелі. Сама ж стеля нависала всього за кілька футів над головою, як у звичайних будинках. А от стіни були задалеко від ліхтарів — і їх годі було роздивитися. Смердючого струмка я не бачила — він дзюрчав і булькав у дальньому кінці печери.

Кайл сидів у яскравому колі світла, обхопивши коліна руками. На його обличчі застигла сувора маска. Коли Іян допоміг мені накульгуючи переступити поріг, Кайл навіть не підвів очей.

З обох боків стояли Док і Джаред, готові щомиті схопити Кайла. Немов… чатові.

Поряд із Джаредом, закинувши рушницю на плече, стояв Джеб. Його невимушена поза свідчила: це тільки поза. Джеймі тримав його за… ні, це радше Джеб схопив Джеймі за зап’ястя. Здається, малому це було не до душі. Але побачивши мене, він усміхнувся й помахав рукою. Тоді глибоко вдихнув і багатозначно подивився на Джеба. Джеб одразу ж відпустив зап’ястя Джеймі.

Шерон стояла біля Дока, поруч із нею — тітка Меґґі.

Іян повів мене до краю ясного кола, в темряву. Тут ми були не самі. Я роздивилася чимало постатей, але не бачила облич.

Дивно: поки ми перетинали печери, Іян із легкістю підтримував мене. А тепер він наче втомився. Рука на талії вже не тримала мене. Довелося шкутильгати самій туди, куди він мене вів. Нарешті Іян всадовив мене на землю і сів поряд.

— Співчуваю! — прошепотів хтось за спиною.

Я озирнулася — то була Труді. Вона підійшла ближче, Джефрі й Гіт зробили те саме.

— Вигляд у тебе жахливий, — мовила вона. — Сильно тобі дісталося?

Я знизала плечима.

— Не дуже.

Виходить, Іян навмисно не тримав мене, щоб продемонструвати всі мої поранення — самим своїм виглядом, без слів, я свідчила проти Кайла. Я насупилася, поглянувши на Іянове невинне обличчя.

Прийшли Вез та Лілі й зайняли місця поруч із невеликою групкою моїх прибічників. За кілька секунд увійшов Брандт, тоді Гайді, Енді й Пейдж. Аарон з’явився останнім.

— Що ж, це всі,— мовив він. — Люсина залишилася з дітьми. Не хоче їх сюди тягнути — вона просила передати, щоб ми починали без неї.

Аарон сів поруч з Енді, і на якусь мить запала тиша.

— Що ж, — голосно заявив Джеб, так щоб усі почули. — Ось моя пропозиція. Відкрите голосування, переможе думка більшості. Однак вам відомо: якщо з більшістю виникнуть проблеми, рішення прийматиму я, бо це…

— «…мій дій», — хором підхопило кілька голосів. Хтось хихикнув, але вчасно схаменувся. Нічого смішного: суд над людиною за спробу вбивства прибульця. Для всіх присутніх цей день буде кошмарний.

— Хто виголосить звинувачення? — запитав Джеб.

Іян почав підводитися.

— Ні! — прошепотіла я, притримуючи його за лікоть.

Він струсив мою руку і випростався.

— Все дуже просто, — почав він. Мені хотілося підскочити й затулити йому рота, але без сторонньої допомоги нічого не виходило. — Брата попереджали. І він пристав на умови Джеба. Ванда — член громади, тому правила і право на захист поширюються на неї так само, як і на всіх. Джеб поставив Кайла перед вибором: хоче жити тут — хай мириться з присутністю Ванди, ні — хай забирається геть. Кайл вирішив залишитися. Він знав тоді, знає і зараз, яке покарання чекає за вбивство у печерах.

— Істота досі жива, — огризнувся Кайл.

— І тільки з цієї причини я не вимагаю для тебе смертної кари, — відповів Іян. — Але тобі тут більше не місце. Ти — вбивця в душі.

Кілька секунд Іян не зводив із брата погляду, а тоді опустився на землю.

— Але його можуть зловити, а ми про це й гадки не матимемо, — запротестував Брандт, зірвавшись на ноги. — І він приведе сюди шукачів. Що нам робити тоді?

Печерою прокотилася хвиля перешіптувань.

Кайл стрілив поглядом у Брандта.

— Живим я не здамся.

— Тоді це все одно, що смертний вирок, — пробурмотів хтось, і водночас Енді мовив:

— А де гарантії?

— Не всі зразу, — застеріг Джеб.

— Досі я якось виживав, — буркнув Кайл сердито.

— Це ризиковано, — пролунало з темряви. Я не розрізняла, хто говорив: усі голоси злилися в приглушене перешіптування.

— А чим завинив Кайл? Нічим, — мовив хтось.

Джеб сердито ступив крок у напрямку голосу: