Господиня - Стефані Маєр

Суглоби хруснули. Скільки часу він просидів ось так у темряві, очікуючи мого пробудження?

— Я скоро повернуся. Може, ти й не голодна, а от я вмираю з голоду.

— Довга була нічка.

— Так.

— Як прийде світанок, я не чекатиму тебе тут.

— Не маю жодних сумнівів, — всміхнувся Іян невесело. — Тому я повернуся ще до світанку й допоможу тобі дістатися туди, куди ти так рвешся.

Він відхилив дверцята, що затуляли вхід у печеру, обійшов їх, а тоді відпустив — і вони впали на місце. Я насупилася: нелегко буде повторити його маневр на одній нозі. Залишається сподіватися, що Іян дотримає слова та прийде по мене.

Очікуючи на нього, я втупилася в зірочки, що виднілися на небі, й чекала, поки припинить крутитися в голові. Не подобаються мені людські ліки. Ох! Усе тіло боліло, та ще й голова розколювалася.

Час спливав поволі, але я не заснула. Останні двадцять чотири години я тільки те й робила, що спала. Та й, мабуть, я зголодніла. Треба тільки дочекатися, щоб шлунок втихомирився, і тоді я знатиму це напевно.

Іян, як і обіцяв, прийшов іще до світанку.

— Як тобі? Краще? — запитав він, переступаючи поріг.

— Гадаю, що так. Хоча я ще не ворушила головою.

— Думаєш, це твоя реакція на морфій — чи тіла Мелані?

— Мелані. Вона здебільшого погано переносить будь-яке знеболювальне. Вона переконалася ще років десять тому, коли зламала зап’ястя.

Іян міркував якусь мить, а тоді мовив:

— Якось… дивно. Спілкуватися з двома людьми воднораз.

— Ага, дивно, — погодилась я.

— То ти вже зголодніла?

Я усміхнулася.

— Здається, хлібом пахне. Гадаю, шлунок уже втихомирився.

— На це я й сподівався.

Його тінь лягла поруч зі мною. Іян намацав мою руку, розігнув пальці й уклав у долоню добре знайомий мені шмат круглого балабуха.

— Допоможеш мені підвестися? — попросила я.

Він обережно взяв мене за плечі й підтягнув одним точним рухом, намагаючись мінімізувати біль у боці. На шкірі я відчувала щось чужорідне — щільне та тверде.

— Дякую, — мовила я засапано. У голові паморочилося. Вільною рукою я торкнулася боку. Під сорочкою щось було приліплене до шкіри. — То у мене таки зламані ребра?

— Док не впевнений. Але краще перестрахуватися.

— Він так старається!

— Атож.

— Прикро… що я його спочатку недолюблювала, — визнала я.

Іян розсміявся.

— Ще б пак! Дивно, що ти взагалі добре ставишся бодай до когось із нас.

— Це ти все змінив, — пролепетала я і встромила зуби в твердий хліб. Я автоматично пожувала, ковтнула й відклала хліб, чекаючи, як відреагує шлунок.

— Знаю, не дуже апетитно, — мовив Іян.

Я знизала плечима.

— Просто перевіряю шлунок — чи знову не нудитиме.

— Може, дещо апетитніше…

Я з цікавістю подивилася на нього, але обличчя годі було роздивитися. Я прислухалася — щось хруснуло, потім розірвалося… а тоді я почула запах — і все збагнула.

— Сирні палички! — вигукнула я. — Справді? Для мене?

Щось торкнулося моїх вуст, і я захрумтіла запропонованими ласощами.

— Я так давно мріяла про них, — зітхнула я, жуючи.

Іяна це розсмішило. Він поклав пакетик мені в руку.

Я швидко спорожнила вміст маленького пакетика, а тоді доїла хліб, поки в роті залишався сирний смак. Я ще й не попросила, а Іян уже подав мені пляшку води.

— Дякую. Не тільки за сирні палички. За все.

— Вандо, дуже прошу.

Я зазирнула в його глибокі блакитні очі, намагаючись розгадати цю простеньку фразу, — здавалося, в словах Іяна ховається більше, ніж просто ввічливість. Тільки тоді я усвідомила, що вже можу бачити колір Іянових очей; я швидко підвела погляд на тріщини в стелі. Зірки зникли, небо посіріло. Займався світанок.

— Ти впевнена, що тобі це треба? — Іян простягнув руки, готовий підхопити мене.

Я кивнула.

— Тобі не доведеться нести мене. Нога вже майже не болить.

— Зараз побачимо.

Він допоміг мені звестися на ноги, обхопив однією рукою за талію, а мою руку закинув собі на шию.

— Обережно. Ну як?

Я зробила нетвердий крок. Боляче, але терпіти можна.

— Чудово. Ходімо.

«Гадаю, ти дуже подобаєшся Іяну».

«Дуже?» — заява Мелані заскочила мене зненацька — так виразно вона прозвучала. Останнім часом Мелані прокидалася тільки в присутності Джареда.

«Між іншим, я також тут. Чи йому байдуже?»

«Ну звісно, що ні. Він вірить нам