Леобург - Ірина Грабовська

— Та йди до дупи, Маку,— образилася Лейла.— Мало очі не випалив. А це що за юне дарування?

— М-м... дозвольте відрекомендуватися — Павло Зінкевич, кореспондент «Wiener Zeitung».

— Ох, нічосі,— Лейла проігнорувала простягнуту для привітання руку.— «Віденська газета»? І хто ж тебе сюди пустив, такого сміливого?

— Та облиш його,— гмикнув Мак.— Я перевіряв його документи. І Давид не проти.

— Тоді не відпускай його від себе. Я не хочу, щоб тут нишпорили незрозумілі типи, второпав?

Федя помітив, як кореспондент ображено набурмосився і мовчки почав протирати об’єктив фотокамери хусткою. Після недовгої паузи вигнанці розчинилися в темряві: Лейла, ймовірно, побігла надсилати повідомлення Давидові, а рудий повів Зінкевича на барикади.

Вітер унизу був тихішій, але залишався такий самий холодний і вологий. Агнеса затремтіла, і Данило повів її до найближчої діжки з багаттям. Федя приєднався до них.

Ледь вони всілися, дівчинка з двома косами, вдягнена в однотонну сіру сукню і довгий коричневий плащ, принесла до їхньої діжки тацю з нарізаним сиром, в’яленим м’ясом і шматочками хліба. Вона віддала їжу Феді й щось промовила німецькою. Данило переклав, що її бабуся передає це для «захисників Леобурга». На цьому Федині муки з німецькою не скінчилися: Данило завів розмову з двома студентами Леобурзького університету, судячи з емблем на рукавах їхніх піджаків. Вони розповідали про новий закон, згідно з яким усім навчальним закладам не можна було самостійно укладати договори на розробку і торгувати своїми винаходами, обирати ректорів і членів ученої ради. Один зі студентів поставив на вогонь череватий чайник.

Від нудьги Федя почав роздивлятися купу листівок біля діжки.

«Подданные Леобурга! Соблюдайте законы нашего города и не поддавайтесь призывам провокаторов! Вместе мы выстоим в эти нелегкие времена,— промовляла одна з них російською мовою, надрукована німецьким готичним шрифтом.— По указу Верховного Совета свободного города Леобурга за неповиновение силам полиции предусмотрено суровое наказание. Протест обречен! Уходите с площади, возвращайтесь к своим семьям. Построим великое будущее вместе с Советом![54]»

Федя посміхнувся: цікаво, наскільки велике майбутнє можуть забезпечити люди, які проводять «блискавичні суди» і встановлюють на площі гільйотину? Раптом його увагу привернув затертий аркуш з розмитим зображенням дівчини. Федя подумки перетрусив залишки своєї гімназійної німецької і так-сяк прочитав текст: «Зникла безвісти Олена Кулик. За будь-яку звістку про неї — винагорода в тисячу лео. Підданка Леобурга, мешкає в Творчому районі, скрипалька. 18 років, невисока, коси чорняві, очі карі...»

— Тут ще й люди зникають,— Федя обернувся до Данила.— Ти таке чув?

Данило набрав у груди повітря, щоб відповісти, але цієї секунди поруч виникла Лейла.

— Що чув?

Вигнанка переступила через колоду й усілася поруч з Федею. Місця було так мало, що вона майже втиснулася у нього. Феді наче сипнули жаром за комір, але відсунутися він не зміг.

— Та ось, листівку знайшов,— він віддав їй папірець.— Дівчина зникла, так?

Раптом Лейла ніби перетворилася на камінь. Федя відчув, як напружилося її тіло.

Дівчина втягнула голову в плечі, вдивляючись в обличчя зниклої, а тоді зім’яла й пожбурила аркуш у вогонь.

— Агов! — обурився Федя.— Я хотів забрати з собою!

— Лейло, ти її знаєш? — насупився Данило.

— Не знаю.

— Але здогадуєшся, куди вона поділася? — вкрадливо запитав Федя.— Тебе аж перекосило.

Обличчя дівчини набуло відстороненого виразу, наче питання ставили не до неї.

— Я відіслала Давидові телеграму про маневри поліції в Творчому районі,— відрапортувала вигнанка.— Зараз надішле хлопців, подивимося, що там.

— Є ще одна зникла дівчина,— провадив Данило.— Про це писала «Зоря Леобурзька» влітку...

— Дякую за корисну інформацію,— кивнула Лейла.— Ще що-небудь?

— У Леобурзі ще й маніяки є? — гмикнув Федя.— Яке багатогранне місто.

Лейла рвучко обернулася до нього, і хлопцеві одразу перехотілося іронізувати.

Її полум’яний погляд наче обпік його. Це був гнів, про силу якого можна було лише здогадуватися. Феді здалося, що він фізично відчуває жахливу пожежу, що буяє в неї всередині, й відблиски цього полум’я віддзеркалювалися в її прегарних злих очах. Перелякано замовкли навіть безтурботні студенти, співрозмовники Данила.

Вогонь у діжці повільно пожирав зображення Олени Кулик, поки не перетворив папірець на попіл.

Наметовий табір поринав у сон. Багаття помаленьку згасало, люди ховалися в намети чи розходилися на чергування по барикадах. Десь лунали кроки і постійний гуркіт — навіть уночі тривало будівництво укріплень. Вигнанців на Михайлівській було геть мало — Лейла і Мак безтурботно веселилися і корчили гримаси у схожий на гармошку об’єктив фотокамери Зінкевича; ще кілька вигнанців після спільної фотографії на барикаді розійшлося по постах. У Феді злипалися очі, але він усе не міг відірватися від чудернацького механічного дрона, який намагалися полагодити двоє студентів. Федя подумав, що навряд чи зможе колись описати свої враження. Все тут здавалося йому непевним, наче він дивився на цей світ крізь завісу гарячого повітря, що здіймалося від розпеченої землі. Цікаво, чи Джекі відчуває те саме? Вони залишили її у вигнанському підземеллі, й це було правильно, так безпечніше, але як же йому кортіло, щоб вона була зараз поряд! А що, цікаво, робить Тео? Яким він бачить той, його світ? Чим узагалі він займається в Романівці без звичного запасу алкоголю? Адже всі, ймовірно, сприймають його не як Теодора Яблонського, а як Федора Броницького, трохи божевільного, темночубого, з бакенбардами й напідпитку. Лишалося сподіватися, що в селі вже призабули про нього справжнього. За цими роздумами Федя задрімав, притулившись до теплого боку діжки.

...Ударив дзвін. Звук був такий гучний і раптовий, що Федя, різко розплющивши очі, навіть не зрозумів, що сталося й де він. Навколо метушилися люди, щось скреготало — ніби хтось бив залізом об залізо. Через Федю, мало не збивши діжку, перестрибнув хлопець з дерев’яною палицею. Дзвони на соборі розривалися: до монотонного низького гулу приєдналися високі, істеричні нотки маленьких дзвоників, що проштрикували до самих п’ят, сповнювали тривогою, ніби до площі підступала пожежа. І справді, в повітрі розлився ядучий дим, але причиною тому були не діжки з багаттям. Федя схопився на ноги, намагаючись знайти хоч кого-небудь зі своїх, але серед метушливих людей не помічав жодного знайомого обличчя. Раптом повітря прорізали сліпучі промені прожектора — один, ще один, і ще; з кількох боків заревли сирени, і мотори гуркотіли і праворуч, і ліворуч, і сховатися від цього було неможливо.

— Шановні підданці вільного міста Леобурга! — почулося з дирижабля.— Поліція встановлює законний порядок