Леобург - Ірина Грабовська
Феді кортіло затулити вуха руками, тільки б не чути цього дерев’яного голосу, що виголошував ламаною російською. Нарешті повз промайнула Лейла, і він ледве встиг ухопити її за рукав.
— Потім! — зойкнула вона, і її обличчя скривилося з відчаю.— Сиди тут і нікуди...
— Що відбувається?!
— Щось у Творчому районі! Там усе палає, ми не можемо туди дістатися!
Федя розтиснув пальці, й Лейла помчала кудись із лавиною переляканих і розлючених людей. Хлопець майже не знав Леобурга, бо як можна запам’ятати незнайоме місто в паралельному світі за кілька прогулянок вулицями, перегородженими барикадами, тому бігти кудись із натовпом він не квапився. Залишався один шлях. Федя озирнувся на темну громадину собору.
Федя молотив у двері, поки той самий молодий священик, тільки розпатланий і стривожений, не відчинив йому. Він щось запитав німецькою, але Федя тільки знизав плечима й прослизнув у коридор, що вів нагору.
Гул дзвонів пришибав, але Федя не зважав на це, бо миттєво прилип до кованої огорожі оглядового майданчика. Вся північна частина правого берега палала: вогонь танцював на дахах будинків, на площах, бруківці, жер кам’яні стіни; лементували люди, брязкав метал, вили сирени й гуркотіли мотори. Федя намацав у кишені Лейлин тетранокль і прилаштував до очей. Над охопленим полум’ям районом кружляли дирижаблі, раз по раз підлітали до вогнищ і випускали порцію води, а тоді знову пливли в бік річки. Вулицями, які спускалися до Михайлівської площі, бігли люди з ношами — до собору зносили поранених, сюди ж стікалися і мешканці згорілих будинків — у нічних сорочках і ковпаках, з вузликами з речами, що їх устигли порятувати з вогню. Внизу стояли плач і стогін, лунали команди на зміцнення барикад — російською, німецькою, якимись іншими, не знайомими Феді мовами. Людей на площі дедалі більшало, і то були не лише «біженці» з Творчого району: дзвони розбудили все місто, і на Михайлівську збігалися люди з усіх кінців Леобурга — і чоловіки, і жінки, і підлітки, в різноманітному одязі, з палицями, камінням і трубами в руках, перелякані, розлючені та злі, вони наповнювали площу, і здавалося, що скоро людська хвиля переллється за барикади, прокотиться вузькими вуличками в сам епіцентр пожежі та змиє з лиця міста його кривдників.
Тим часом Федя помітив у Творчому районі дивний рух: це були не погорільці, що намагалися рятувати свій скарб, і не вигнанці, які поспіхом зміцнювали північні барикади. Прожектори поліційних дирижаблів іноді вихоплювали з темряви геть інші фігури. Вони пересувалися дрібними групами й мали дивні однострої — на взір тих, що їх вони бачили верхи на «крабі». Певно, це також були поліціянти, але з якогось іншого підрозділу. На головах мали масивні шоломи з опуклими скельцями замість очей і витягнутими респіраторами; тіла захищали шкіряні комбінезони з довгими фартухами, за плечима висіли великі наплічники. «Шоломоголові» розсікали метушливий натовп, заходили до будинків, ніби щось шукали. Від вигляду цих створінь Феді стало моторошно. Здавалося, щохвилини їх тільки більшає, вони заповнюють увесь район. Звичайні поліціянти наче зникли. «Шоломоголові» збиралися на площі з фонтаном і вишикувалися в кілька шерег. У руках вони тримали довгі чорні кийки, від яких до наплічників тягнулися довгі дроти, але детальніше роздивитися Федя не зміг навіть у тетранокль — Творчий район був задалеко. Перед строєм походжав командир. Нарешті на площі з’явилися і звичайні поліціянти — вони вишикувалися перед моторошним загоном першою лінією, затуляючись бляшаними щитами. А потім ніч розрізав дикий скрегіт.
Федя нахилився, аби роздивитися, що саме рухалося за будинками, і мало не випав за ґратки оглядового майданчика. Це були «краби», але набагато більші й вищі, ніж той, якого вони бачили раніше. Довгими колінчастими «лапами» вони дибали вулицями, і залізні черева та клешні погойдувалися над освітленими загравою дахами. З кожної машини лилося світло, а на масивних спинах сиділо одразу по кілька «шоломоголових».
Федю кинуло в холодний піт. Ні, ці революціонери, і Данило разом з ними, загралися. Нехай яким неймовірним й ілюзорним здається цей світ, вбити тут можуть цілком реально. Сфотографував кілька цікавинок — час накивати п’ятами!
Федя потоптався на майданчику ще кілька секунд, дивлячись на вайлуваті велетенські машини, і кинувся до сходів. Знайти в метушні котрогось із вигнанців було складно, але він мав повідомити про те, що побачив. А тоді — забрати Джекі, Данила і сховатися десь у дуже, дуже надійному місці, поки все не закінчиться.
Хлопець миттю злетів по сходах і помчав через площу, оминаючи намети і перестрибуючи через купи дровиняк і розкидані речі. На одній з барикад він нарешті помітив щось знайоме і швидше вгадав, ніж упізнав Данила.
— Даню! — вигукнув він, забувши, що всі вважають його Едвардом.— Вони йдуть сюди! Їх там до біса!
Обличчя його друга витягнулося, він скотився з барикади.
— Що? Хто?!
— Ну такі... стрьомні! Спецпризначенці, чи як... Я не знаю! Але їх там дуже багато!
— Вони далеко?
— Десь за квартал звідси, мабуть! Там ще фонтан такий...
— Це на межі районів. Якщо швидко пройдуть барикаду в Хімічному провулку, то з’являться тут за кілька хвилин. Що робитимемо?
— Ми?! — задихнувся від подиву Федя.— Ми забираємося, звісно! Женя ще в підземеллі?
— Що? Куди ми забираємося?! Та тут же ж...
Федя схопив його за плечі й з усією можливою переконливістю відрубав:
— Годі. Це вже не наша справа.
З барикади, наче велика чорна кішка, безшумно шугнула Лейла. Її перемазане сажею обличчя було бліде, губи щільно стиснуті.
— Нам їх не зупинити,— з показним спокоєм промовила вигнанка.— Я там була, вони як звірі. Спалили пів району, взагалі ні за що, і зараз прийдуть сюди. Ми не встоїмо.
Її очі гарячково блищали, руки тремтіли — такою Лейлу Федя ще не бачив. Йому кортіло якось заспокоїти її, він навіть збирався обійняти її за плечі, але передумав, зустрівши її погляд. Хлопець чомусь зніяковів: Лейла дивилася з таким болем, ніби була прикута ланцюгами до цього місця і її життя безпосередньо залежало від долі цього жалюгідного наметового містечка і цих людей. Федя спробував відмахнутися від нав’язливої думки, але його вже охопило огидне, важке, дурне відчуття: він не зможе піти. Він знову не зможе просто все кинути і піти звідси!
— Якщо ми втратимо позиції на Михайлівській площі, то шансів узяти під контроль Ратушу більше не буде,— сказав Данило.— Ти ж пам’ятаєш...
— Так, я
