Леобург - Ірина Грабовська

— Ви боїтеся назвати все своїми іменами, Давиде? — гмикнув Бобриков.— Це революція, чорт забирай. Ситуація в Леобурзі погіршувалася шість років, але саме ви розпочали її, коли звинуватили «отців» у державній зраді. Саме ви, пане Дусманісе, очолюєте її. І саме ви зобов’язані довести справу до кінця й очолити це місто.

— Пане Бобриков, мушу вас розчарувати — захоплення влади не входить у мої плани,— задумливо мовив Давид.— Ми лише прагнемо справедливості.

— А, справедливості! Так, звісно! Всі на світі бажають справедливості. Але в чому саме? Конкретизуйте. Ви ж маєте чіткі вимоги, чи не так? Ви ж правник. Яким саме ви бачите Леобург?

Давид звів на нього похмурий погляд, рубець на його щоці ніби проступив яскравіше.

— Влада в місті не може і далі передаватися у спадок: отці-фундатори скоїли державну зраду і стали на службу іншої держави. Ані вони, ані їхні нащадки не мають права керувати містом.

— Далі.

— Леобург закладали як місто, де кожен громадянин має рівні й недоторканні права, але цього немає вже кілька років. Слід негайно скасувати практику «блискавичного правосуддя» і замінити всіх суддів, що прислужували злочинній Верховній Раді.

— Чудово.

— Леобургу потрібен новий документ, що декларує права й обов’язки громадян. Верховна Рада не може керувати газетами, університетами та профспілками, змушувати людей розмовляти певною мовою на догоду своїм фінансовим інтересам. Є злочином заявляти про нейтралітет і водночас виготовляти смертоносний газ для сусідньої країни. Розказувати про справедливість і водночас рубати голови на площах, катувати і виганяти. Не можна забороняти людям з Робітничого району селитися в Аристократичному, забороняти будувати синагоги і встановлювати податки для єврейської громади вищі, ніж для російської.

— Я слухаю вас і мало не плачу від щастя.

— Я хотів би повернути Леобургу його сутність. Я маю начерки того, який можна запропонувати документ,— кивнув Давид.— Але обговорювати щось ми зможемо лише після появи нової Верховної Ради, яку має обрати леобурзький народ.

— О, «леобурзький народ»! — посміхнувся Бобриков, його обличчя і шия вкрилися червоними плямами.— Я думав, у нас серйозна розмова! Ви справді гадаєте, що комусь є діло до леобурзького народу? Що ви взагалі маєте на увазі під цим поняттям? Усіх цих переселенців-невдах, волоцюг і диваків? Я багато чого не підтримував у політиці Ради, але «Закон 4526» пішов усім на користь — у цьому Вавилоні бодай почали розуміти одне одного.

— З погляду Російської Імперії, Леобургу пішло на користь і масове вигнання, головне, що це не заважало виконанню державних замовлень, чи не так? — в’їдливо всміхнулася Лейла.

Бобриков роздратовано поправив комір сорочки.

— Я не сперечатимуся з вами. Ви можете тягнути час, можете сподіватися, що Юміт Оздемір раптово піде з посади, засоромившись ваших звинувачень,— відкарбував він.— Але так не буде. Наразі ваш «мирний протест» не придушують зброєю, бо такою є вказівка Оздемірові від нашого государя — його втримують перемовини з Британією і Францією про військову допомогу. Але так не триватиме вічно. Нині у вас достатньо сил, щоб утримати Ратушу. Якщо ж ви в найближчі дні не доведете справу до логічного завершення, російські війська без бою займуть Леобург.

— Вони не посміють,— заперечив Давид.— Це втручання у внутрішні справи Леобурга...

— ...що перебуває під захистом трьох міжнародних угод? Нісенітниця,— хитнув головою російський агент, його світлі кучері здригнулися.— Ви чудово знаєте, що Росія стягує війська до західних кордонів. Зо два драгунські полки, кілька дирижаблів і одна важка бронециклова дивізія — цього більш ніж достатньо, щоб узяти Леобург за один день. Ви також знаєте, що Австро-Боснія готується до чогось масштабного і небезпечного, невже ви настільки наївні, що думаєте про підписані тридцять років тому папірці?

— Що ж у такому разі завадить Росії захопити Леобург після того, як ми увійдемо в Ратушу? — запитав Данило.

— Якщо вам удасться швидко зайняти Ратушу і встановити контроль над містом, панна Яблонська зможе зібрати тимчасову раду і закликати на допомогу гарантів недоторканності Леобурга. Агнеса зможе звернутися до Австро-Боснійської Імперії. Підтримка Австро-Боснії, її військова і дипломатична міць — ваш єдиний шанс утримати імператора Бориса від військового втручання. Безсумнівно, ви могли б звернутися до них і зараз, розповісти про безчинства Оздеміра, але без контролю над Леобургом отримаєте лише стандартне глибоке занепокоєння,— Бобриков посміхнувся.— Стан справ усередині самої імперії занадто хисткий. Можливо, ви чули про «Комітет визволення народів Австро-Боснії»? З дня на день народи імперії візьмуться за зброю. Навряд чи цісар Вільгельм зараз дослухатиметься до криків обурених леобуржців на барикадах. Але він вислухає представника законної влади, який звернеться до нього з урядового кабінету,— шпигун припасував монокль і трохи нахилився вбік, вишукуючи когось поглядом.— Ви ж саме для цього повернулися в місто, пані Агнесо? В цьому був ваш план?

Агнеса звела переляканий погляд на Данила. Що ж. Він і сам гадки не мав, чи варто їм узагалі розмовляти з цим росіянином, не те що розповідати про свої плани.

— Ми не можемо кинути протестувальників на захоплення Ратуші,— повільно вимовив Давид.— Це самогубство. Квартал оточений поліцією та кундшафтерами. Ми не можемо кинути на них беззбройних людей.

— То киньте озброєних, чи ж проблема.

— По-друге,— підкреслено мовив Давид,— зараз маємо певний статус-кво...

— Статус-кво? — обурився Бобриков.— Сьогодні вранці Оздемір випустив на вулицю «краба» і ввів комендантську годину. Не один десяток ваших людей у тюрмі, хоча він нібито помилував усіх вигнанців. Оце такий статус-кво?

Давид зціпив зуби, на щоках заграли жовна, але заперечити не зміг.

— Ну ж бо, кажіть прямо. Вам потрібен привід, щоб підняти людей і залучити нових прихильників? — провадив шпигун уже спокійніше.— Щось обурливе, мерзенне у виконанні Оздеміра? Я вас запевняю, Давиде, вже найближчим часом такий привід з’явиться.

— Що він збирається вчинити? — з крижаною інтонацією запитала Лейла.

— Гадки не маю,— розвів руками росіянин.— Але знаю, що збирається. Може статися, що навіть сьогодні.

Запала тривожна мовчанка. Данило поглянув на вигнанців. У жовтому світлі газового світильника їхні замислені обличчя здавалися ще похмурішими. Вони не довіряли росіянинові, але, вочевидь, аж надто спокусливою видавалася можливість дізнаватися про наступний крок головного ворога наперед. Бобриков геть не вселяв довіри і Данилові. Російський шпигун у Леобурзі мав достатньо зв’язків і досвіду, щоб дурити їх так, що вони навіть не здогадалися б. Данило упіймав себе на думці, що ще не вирішив, як ставитися до