Господиня - Стефані Маєр

Звісно, саме в ту мить і прокинувся Волтер.

— Ох, — ледь чутно застогнав він. — Гледді?

Відлунням застогнавши, я перекотилася до нього. Від болю в нозі я аж здригнулася, але без цього дотягнутися б не змогла. Нарешті я стиснула його долоню.

— Я тут, — прошепотіла я.

— Ах! — Волтер полегшено зітхнув.

Чоловіки запротестували, і Док шикнув на них.

— Щоб допомогти Волтеру терпіти біль, Ванда відмовилася від сну та спокою. Всі її руки в синцях — так міцно він за неї чіпляється. А ви що для нього зробили?

Волтер знову застогнав: низький гортанний звук швидко переріс у скиглення.

Док здригнувся.

— Аароне, Енді, Везе… будь ласка… е-е-е… знайдіть Шерон і пришліть її сюди.

— Всі разом?

— Забирайтеся звідси, — переклав Джеб.

У відповідь почулося човгання підошов.

— Вандо, — прошепотів Док мені на вухо. — Йому боляче. Я не можу дозволити, щоб він мучився і далі.

Я намагалася дихати рівно.

— Буде краще, якщо він мене так і не впізнає. Якщо думатиме, що тут Гледис.

Я розплющила очі.

Джеб схилився над Волтером, який, здавалося, досі спав.

— Прощавай, Волте, — мовив Джеб. — Побачимося на тому світі.

Він відступив на крок.

— Гарний ти був чолов’яга. Ми сумуватимемо за тобою, — пробурмотів Джаред.

Док знову длубався в упаковці морфію. Зашелестів папір.

— Гледді? — схлипував Волт. — Болить.

— Ш-ш-ш. Зараз перестане. Док здолає біль.

— Гледді?

— Так?

— Я кохаю тебе, Гледді. Все життя кохав.

— Знаю, Волтере. Я… я також тебе кохаю. Ти ж знаєш, як я тебе кохаю.

Волтер зітхнув.

Коли Док схилився над ним зі шприцом у руках, я заплющила очі.

— На добраніч, друже, — муркнув Док.

Пальці Волтера розслабилися, розчепірилися. Але я не випустила їх — тепер уже я чіплялася за нього.

Час минав, тишу порушувало тільки моє дихання. Воно було уривчасте — на межі схлипування.

Хтось поплескав мене по плечу.

— Він відійшов, Вандо, — мовив Док хрипко. — Йому вже не болить.

Док вивільнив мою руку й обережно перевернув мене з незручного положення, щоб нога боліла не так сильно. Але біль нікуди не подівся. Уже не боячись потривожити Волтера, я заридала вголос. В боці закололо, і я вхопилася за хворе місце руками.

— Давай, уперед. Ти ж не заспокоїшся, — пробурмотів Джаред роздратовано. Я спробувала розплющити очі, але не змогла.

Раптом щось кольнуло мене в руку. Не пам’ятаю, щоб я поранила руку. Та ще й у такому дивному місці, на згині ліктя…

«Морфій», — прошепотіла Мелані.

Ми уже пливли. Я хотіла злякатися, але марно: мене відносило все далі й далі.

«І навіть ніхто не попрощався», — похмуро подумала я. Від Джареда я цього й не чекала… але Джеб… Док… Іяна не було…

«Ніхто не вмирає,— запевнила мене Мелані.— Ми просто поспимо…»

…Коли я прокинулася, над головою був темний, всіяний зірками купол. Ніч. Як багато зірок! І де це я? Ні чорних стін, ні стелі. Тільки зорі… зорі… зорі…

Легенький вітерець обдував моє обличчя. Пахло… пилом… і ще чимось, чого я ніяк не могла розпізнати. Запах плісняви кудись зник. Не відчувалося й сірки, і було сухо.

— Вандо? — прошепотів хтось і торкнувся моєї здорової щоки.

Очі розшукали Іянове бліде обличчя, яке схилилося наді мною.

Його рука була холодніша за бриз, але повітря було таке сухе, що мені стало приємно. Де я?

— Вандо? Ти прокинулася? Більше чекати не можна.

Він шепотів, тож і я прошепотіла у відповідь:

— Що?

— Вже починається. Я знав, що ти також захочеш бути присутня.

— Ну, як там вона? — почувся голос Джеба.

— Що починається? — запитала я.

— Похорон Волтера.

Я спробувала сісти, але тіло не слухалося. Іянова рука ковзнула до мого чола, не дозволяючи підвестися. Я все одно вертілася, намагаючись роззирнутися…

Ми були не в печерах.

Не в печерах.

Ліворуч, немов мініатюрна гора, височіла купа валунів, поросла низьким чагарником. Праворуч простягалася безмежна, скільки сягало око, пустеля, яка зникала в темряві. Я глянула вперед і зауважила купку людей — просто неба їм було ніяково. Я точно знала, як вони