Господиня - Стефані Маєр

Енді взявся до роботи, тільки-но Іян ступив кілька кроків від могили: з гірки світлої порохнявої землі, наваленої за кілька футів від могили, він заходився згрібати лопату по лопаті. Земля падала з глухим стуком, а не шелестом. Від цього звуку я зіщулилася.

Підійшов Аарон, також із лопатою в руках. Іян повільно розвернувся й відніс мене геть, щоб звільнити їм місце. Позаду нас із негучним грюкотом заповнювала могилу земля. Люди почали тихо відступати й перешіптуватися — обговорювали похорон.

Поки Іян ніс мене до матраца — чужорідного тіла на голій землі, я вперше зазирнула йому в очі. Його виснажене обличчя було вимащене світлими смугами пороху. Мені й раніше траплялося бачити його таким… Але тут Іян поклав мене на матрац, і думки мої перескочили на інше. Що мені робити тут, просто неба — спати? Підійшов Док, і вони з Іяном стали наді мною навколішки просто в пилюці.

— Як почуваєшся? — запитав Док.

Я хотіла сісти, але Іян притримав мене за плече.

— Все гаразд. Я думаю, що зможу і ходити…

— Не варто квапитися. Нехай нога відпочине кілька днів, о’кей? — Док припідняв мою ліву повіку й неуважно посвітив тоненьким промінчиком ліхтарика в зіницю. На його обличчі затанцював яскравий відблиск. Док аж здригнувся і на кілька дюймів відсунувся, а от Іянова рука у мене на плечі навіть не сіпнулася. Це мене здивувало.

— Гм. Так ми діагноз не поставимо. Як голова? — запитав Док.

— Трохи паморочиться. Гадаю, це через ліки, які ви мені дали, а не через рану. Мені вони не подобаються — краще б я відчувала біль, правда.

Док скорчив гримасу. Іян також.

— Що? — з натиском запитала я.

— Я збираюся знову наколоти тебе морфієм. Вибач.

— Але… навіщо? — прошепотіла я. — Моя рана не така серйозна. Я не хочу…

— Слід занести тебе в печери, — перебив мене Іян, так ніби не хотів, щоб хтось почув нашу розмову. Позаду, відлунюючи від скель, долинали тихі голоси. — Ми запевняли… що ти не будеш при тямі.

— Зав’яжіть мені очі.

Док витягнув із кишені маленький шприц. Ним уже користувалися: залишилося всього чверть. Я відсахнулася й притиснулася до Іяна. Його рука важко лягла на моє плече.

— Ти знаєш печери занадто добре, — пробурмотів Док. — Ніхто не хоче, щоб ти здогадалася…

— Але куди мені йти? — прошепотіла я несамовито. — Навіть якби я й знала, де вихід? Навіщо мені втікати зараз?

— Якщо людям від цього стане легше… — мовив Іян.

Док узяв мене за зап’ястя, і я не опиралася. Голка вколола шкіру, але я цього не бачила — дивилася на Іяна. В темряві його очі стали чорні як ніч. І суворі, адже в моєму погляді ясно читалося: «зрадник».

— Вибач, — пробурмотів він. Це було останнє, що я почула.

Я застогнала. У голові паморочилося, думки плуталися. Шлунок зводило від нудоти.

— Нарешті,— прошепотів хтось полегшено. Іян. Ну звісно. — Ти голодна?

Я подумала про їжу, і мене мало не вивернуло.

— О, вибач. І ще за одне вибач. Ми змушені були тебе приспати. Коли ми винесли тебе з печер, у декого… стався напад параної.

— Все гаразд, — зітхнула я.

— Хочеш води?

— Ні.

Я розплющила очі, в темряві намагаючись сфокусувати на чомусь погляд. Крізь щілину у стелі виднілися дві зірки. Досі ніч. Чи вже наступна ніч, хто знає?

— Де я? — запитала я. Форма щілин незнайома. Можу присягнути, що ще ніколи не бачила цієї стелі.

— У своїй кімнаті,— відповів Іян.

Я намагалася роздивитися в темряві його обличчя, але розрізняла тільки темні обриси його голови. Пальцями я помацала, на чому лежу, — це справжній матрац. Під головою подушка. Долоня натрапили на руку Іяна, і він стиснув мої пальці, перш ніж я їх відсмикнула.

— Чия це кімната насправді?

— Твоя.

— Іяне…

— Ми жили тут з Кайлом. Зараз Кайл… у лікарняному крилі, поки все не владнається. А я можу переїхати до Веза.

— Я не збираюся відбирати у тебе кімнату. І що означає — поки все не владнається?

— Я ж казав тобі, що буде суд.

— Коли?

— Навіщо це тобі?

— Бо якщо ви це затіяли, я просто зобов’язана виступити. Все пояснити.

— Збрехати.

— Коли? — запитала я знову.

— На світанку. Я тебе туди не понесу.

— Тоді я дійду сама. Знаю, тільки-но голова перестане крутитися, я зможу ходити.

— Ти ж так не вчиниш?

— Вчиню. Буде несправедливо, якщо ви не дасте мені слова.

Іян зітхнув. Відпустив мою