Господиня - Стефані Маєр

Вез послав Джареду палючий погляд.

— Бо я сама — жінка, — прошипіла я.

— Хто так вирішив?

— Ви, люди, так вирішили. Серед душ саме такі, як я, дають життя потомству. Хіба це не робить мене жінкою?

Така зухвала заява заскочила його зненацька. Я майже пишалася собою.

«Давно пора, — зловтішалася Мелані.— Він неправий і поводиться, як справжня свиня».

«Дякую».

«Ми, дівчата, маємо підтримувати одна одну».

— Про це ти нам ніколи не розповідала, — пробурмотів Вез, поки Джаред шукав, що б таке заперечити. — Як ви розмножуєтеся?

І тут оливкове обличчя Веза потемніло, так ніби він тільки-но усвідомив, що вимовив ці слова вголос.

— Ой… не відповідай, якщо… якщо я запитав щось непристойне.

Я розреготалася. Мій настрій гойдався, як маятник. Зараз на мене напав дурносміх, як це назвала Мелані.

— Ні… тут немає нічого… непристойного. На відміну від вас, у нас усе значно… простіше, — я знову засміялася й залилася густим рум’янцем — пригадалося, як складно це в людей.

«Не забивай голову дурницями».

«Я цього в тебе нахапалася», — нагадала я їй.

— Отже?.. — запитав Вез.

Я зітхнула.

— Тільки дехто з душ належить до… матерів. Ще не матерів навіть. Так нас називають, але це тільки означає, що в нас є потенціал… — згадавши про це, я знову посерйознішала. Матері в живих не лишаються — є тільки спомини про них.

— І в тебе є потенціалі — запитав Джаред.

Я знала, що зараз уважно слухають усі. Навіть Док відірвав вухо від Кайлових грудей.

Я не відповіла на запитання.

— Ми… чимось схожі на ваших бджіл чи мурашок. У нас багато-багато безстатевих членів родини — і одна матка…

— Матка? — перепитав Вез, витріщившись на мене.

— Не зовсім у тому сенсі. Просто на кожні п’ять-десять тисяч душ народжується одна матір. Іноді ще рідше. Чітких правил не існує.

— А скільки трутнів? — поцікавився Вез.

— Та ні, трутнів серед нас немає. Кажу ж вам, усе набагато простіше.

Всі чекали на подальші пояснення. Я ковтнула. Не варто було піднімати цю тему. Мені більше не хотілося про це говорити. Ну то й що — хай Джаред і далі називає мене «істотою»…

Всі досі чекали. Я насупилася, а тоді заговорила:

— Матері… діляться. Кожна… клітина, якщо так можна сказати, адже наша будова відрізняється від вашої, стає новою душею. Кожна нова душа несе в собі частинку материнської пам’яті — частинка матері залишається жити.

— Скільки у матері клітин? — запитав Док зацікавлено. — Скільки народжується нових душ?

Я знизала плечима.

— Приблизно мільйон.

Очі слухачів розширилися від страху. Коли Вез відсунувся від мене, я постаралася притлумити образу.

Док тихенько присвиснув. Він єдиний досі зацікавлено чекав на продовження. На обличчях Аарона й Енді майнула тривога. Вони ще в житті не були на моїх уроках. Навіть ніколи не чули, щоб я так багато балакала.

— Коли це стається? Що виступає каталізатором? — запитав Док.

— Це вибір. Добровільний вибір, — пояснила я. — Це єдиний раз, коли ми свідомо обираємо смерть. Заради нового покоління.

— І ти можеш зробити вибір просто зараз — поділитися на клітини і все?

— Не все, але приблизно так.

— Це складно?

— Складно прийняти рішення. А сам процес… болісний.

— Болісний?

Чого це він так сильно здивувався? Хіба в людей це не болісно?

«Чоловіки!» — пирхнула Мелані.

— Нестерпний, — мовила я. — Ми всі пам’ятаємо, щó відчували наші матері.

Док заворожено чухав підборіддя.

— Цікаво, яким шляхом проходила еволюція… яка створила суспільство-вулик із матками-самогубцями… — думки його були далеко.

— Це альтруїзм, — пробурмотів Вез.

— Гм, — мовив Док. — Саме так.

Я заплющила очі, шкодуючи, що так багато розпатякала. У голові паморочилося. Від утоми чи від рани на голові?

— Ох, — спам’ятався Док. — Ти спала ще менше, ніж я, правда ж, Вандо? Час тобі відпочити.

— Я в нормі,— пробурмотіла я, але очей не розплющила.

— Чудово, — стиха буркнув хтось. — У нас тут оселилася матка-інопланетянка… Яка щомиті може луснути й розсипатися на мільйон нових блощиць.

— Ш-ш-ш.

— Вони вам не нашкодять, — відповіла я невідомо кому, не розплющуючи очей. — Без тіл-носіїв вони швидко загинуть, — я здригнулася, помисливши немислиме горе. Мільйон крихітних безпомічних душ, маленьких срібних немовлят марніють…

Ніхто не відповів, але полегшення відчувалося фізично.

Я була така втомлена, що навіть не зважала на те, що Кайл лежить усього за якихось три фути