Сплячі красуні - Стівен Кінг
— Киш! — крикнула вона на один з таких роїв.
Нетлі затріпотіли крильцями, але не злетіли. Мікейла ляснула себе по одній щоці, потім по іншій. Нетлі залишилися там, де були.
Ніби ненароком, Мікейла обернулась і подивилася вниз на схил, де стояв сарай, а ще далі поза ним трейлер. Вона очікувала побачити себе, як вона лежить на землі, окутана павутинням — незаперечне свідчення того, що вона відокремилася від свого тіла і стала духом. Там не було нічого, крім тих руїн і ледь чутних вигуків Ґарта Флікінджера, який рвав собі пупа в пошуках скарбу.
Вона знову подивилася на стежку — це таки стежка, про що повідомляли сяйливі сліди ніг — і побачила, що ярдів за тридцять чи сорок попереду там сидить лис. Делікатно укривши лапи своїм пухнастим хвостом. Коли Мікейла зробила три обережних кроки в його бік, лис потюпав угору стежкою, тільки раз зупинившись, щоб оглянутися. Здалося, ніби він дружньо щириться:
«Сюди, ласкава пані».
Мікейла вирушила вслід за ним. Тепер цікавість у ній прокинулась цілком і вона почувалася бадьорішою, жвавішою, ніж була всі останні дні. Коли вона подолала наступну сотню ярдів, довкіл на деревах сиділо так багато нетлів, що гілки аж пушились від них. Їх тут було тисячі, мабуть. Та чорт, десятки тисяч. Якщо вони нападуть на неї (на згадку Мікейлі навернувся фільми Гічкока про мстивих птахів), вона задихнеться. Але Мікейла не вважала, що таке може трапитись. Ці нетлі — тільки споглядачі, ото і все. Вартові. Передові пости. А лис — проводир. Але куди він її веде?
Її проводир повів Мікейлу вгору, потім униз у вузький вибалок, вгору на інший пагорб і далі крізь гайок з хирлявих березок та вільхи. Стовбури там були поплямовані тим дивним білим. Вона потерла долонями одну з тих плям. Пучки в неї коротко сяйнули та й погасли. Тут були кокони? Це їх рештки? Ще більше питань без відповідей.
Коли вона підвела очі від своїх долонь, лис зник, але посилилося те дзижчання. Цей звук більше не нагадував їй лінію електропередач. Він був гучніший і якийсь енергійніший. Сама земля вібрувала під її підошвами. Вона вирушила на цей звук, та одразу й зупинилася, вражена точно так, як Лайла на цьому ж місці трохи більш як чотири дні тому.
Попереду лежала галявина. В її центрі якесь корчувате дерево з багатьма перекрученими між собою стовбурами підносилося в небеса. Папоротеве доісторичне листя звішувалося з його гілля. Мікейла відчула його пряний аромат, трохи ніби мускатний, але загалом не схожий на жодний запах, бодай колись чутий нею в житті. На високих гілках сиділи варті безцінної колекції якогось авіарію екзотичні птахи, посвистували, тьохкали, лящали. При окоренку, на усолоду Мікейлі, розправив свій мерехтливий хвіст павич, великий, як людська дитина.
Я цього не бачу, а якщо бачу, то всі сплячі жінки це також бачать. Бо я така ж, як вони тепер. Я заснула там, біля руїн метоварні, і кокон обплітає мене навіть у цю мить, коли я милуюся цим павичем. Мабуть, я сама себе проґавила якось, ото й усе.
Цю думку їй допоміг змінити білий тигр. Першим, немов виводячи його, вийшов лис. Шию тигра, неначе варварська прикраса, обвивала червона змія. Язик змії стріпувався, куштуючи повітря. Мікейла побачила, як, напинаючись і спадаючи, виграють тінями м’язи на боках тигра, коли той вирушив до неї. Його велетенські зелені очі не відривалися від її очей. Лис раптом підбіг і тернувся писком об її гомілку — прохолодний і трішки вологий доторк.
Десять хвилин тому Мікейла сказала б, що в ній не лишилося сил на швидку ходу, де вже там бігти. Зараз вона розвернулася і великими стрибками помчала назад по стежці, якою сюди прийшла, відбиваючи вбік гілки, посилаючи кружляти в повітрі хмари брунатних нетлів. Мікейла спіткнулася, впала на коліна, підхопилася й помчала далі. Вона не оглядалася, бо боялася, що тигр може бути зразу позад неї, з роззявленою пащею, щоб перекусити її навпіл у попереку.
Вона вилетіла з лісу понад метоварним сараєм і побачила Ґарта, той стояв біля свого мерседеса, тримаючи великий зіппакет, наповнений чимось схожим на пурпурові дорогоцінні камінчики.
— Я — пластичний хірург, але почасти й той йобаний пес, що нюшить наркотики! — крикнув він їй. — Навіть не сумнівайся! Цю заразу було приліплено клейкою стрічкою до стельової панелі! У нас тепер… Мікі? Що трапилось?
Вона обернулася, поглянула назад. Тигр зник, але лис був, сидів, знову акуратно огорнувши пухнастим хвостом собі лапи.
— Ти це бачиш?
— Що? Того лиса? Звісно.
Радість Ґарта випарувалася.
— Агов, він тебе часом не вкусив?
— Ні, не вкусив. Але… ходімо зі мною, Ґарте.
— Що, в ліс? Ні, дякую. Ніколи не був бойскаутом. Мені достатньо лиш побачити отруйний плющ, щоб обпектися. Хімічний гурток — ото була моя справа, ха-ха-ха. Нема дива.
— Ти мусиш піти, я серйозно. Це важливо. Мені потрібне… ну… підтвердження. Ти не натрапиш на отруйний плющ. Там є стежка.
Він підійшов, але без жодного ентузіазму. Вона повела його повз зруйнований сарай і далі до лісу. Лис спершу просто трюхав, а потім рвонув уперед, вихляючи між дерев, поки не загубився з очей. Нетлі зникли також, але…
— Ось, — показала вона на один з тих слідів. — Ти це бачиш? Прошу, скажи мені, що бачиш.
— Та, — мовив Ґарт. — Побий мене грім.
Він запхнув пластиковий пакет з дорогоцінною «Пурпуровою блискавкою» собі під незастібнуту сорочку й опустився на одне коліно, роздивляючись сяйливий відбиток ступні. Підібравши якийсь листок, він боязко ним торкнувся сліду і понюхав прилипле, а потім дивився, як воно зникає.
— Це той матеріал, з якого кокони? — запитала Мікейла. — Це ж він, хіба не так?
— Можливо, був колись, — відповів Ґарт. — Або, ймовірно, виділення того чогось, що спричиняє ті кокони. Я зараз просто теоретизую, проте…
Він підвівся на рівні. Здавалося, чоловік геть забув, що сюди вони приїхали, щоб відшукати сховану наркоту, і Мікейла уздріла здібного, вдумливого медика, який час від часу піднімався із застеленого метом ліжка всередині Ґартового черепа.
— Послухай, ти ж чула ті балачки, так?
