Сплячі красуні - Стівен Кінг

— Вона забрала в мене телефон, — сказав Гікс.

— Вибачте? Яким чином вона це зробила?

— Вона пригрозила мені пацюками. Пацюки з нею. Вони чинять її волю.

— Пацюки чинять її волю?

— Ви вбачаєте можливі наслідки, авжеж? Як і в кожному готелі, у кожній в’язниці є пацюки. Обмеження в коштах погіршує цю проблему. Я пам’ятаю, як Котс скаржилася, що змушена була відмовитися від послуг дератизатора. Не передбачено в бюджеті. Вони там, у легіслатурі, про це не задумуються, хіба не так? «Це всього лиш в’язниця. Що таке кілька пацюків на одну утримувану, коли вони там усі — самі пацюки?» Ну, а якщо якась із утримуваних навчається керувати пацюками? Що тоді?

Гікс відштовхнув тарілку. Апетит його вочевидь полишив.

— Риторичне питання, звісно. В легіслатурі не думають про такі речі.

Френк м’явся в дверях Гіксової їдальні, зважуючи ймовірність того, що цей чоловік страждає на спричинені стресом і журбою галюцинації. Але ж був той уривок покрову, що перетворився на нетлів… як щодо цього? Френк бачив на власні очі, як це відбулося. І хіба та нетля не вдивлялася у Френка? Це могла бути галюцинація (він, зрештою, і сам перебував у стресі й журбі), але насправді Френк так не вважав. Хто може сказати, що заступник директорки в’язниці не зовсім з’їхав з котушок? А хто може сказати, ніби те, що він розказує, — не правда?

Може, він з’їхав з котушок саме тому, бо те, що він розказує, правда? Як щодо такої неприємної можливості?

Гікс підвівся.

— Оскільки ви тут, чи не допоможете надвір? У мене болить спина, до того ж, молодий.

Мало чого іншого йому хотілося б менше, але Френк погодився. Він узявся за розгодовані ноги Надін Ґікс, а її чоловік підхопив її під розгодовані пахви. Підваживши жінку, вони вийшли крізь передні двері, спустилися сходами й понесли жінку вздовж стіни будинку. Кокон потріскував, наче пакувальний папір на різдвяному подарунку.

— Просто потерпи там, — проказував Гікс до білого покрову, який обіймав обличчя його дружини. — Ми тебе зручно всадовимо в «Адірондак»[282]. На сонечку. Я певен, воно досягає туди, вглиб.

— То хто ж тепер мусив би керувати? — запитав Френк. — У в’язниці.

— Ніхто, — сказав Гікс. — О, я гадаю, Ван Лемплі могла б зголоситися, якщо вона досі на ногах. Вона старший офіцер.

— Той психіатр, доктор Норкросс, заявляє, що він зараз чинний директор, — сказав Френк.

— Нонсенс.

Вони всадовили місіс Гікс у яскраво-жовте крісло «Адірондак» на вимощеному камінням патіо. Сонця там, звісно, не було. Не сьогодні. Той самий легенький дощик. Замість мені винести її я вже не такий усмоктуватися, волога блищала бісеринами на коконі, так, як це було б на водонепроникній тканині якогось намету. Гікс почав, розхитуючи, підтягувати парасолю. Основа парасолі скреготала по каменю.

— Мушу подбати: з отим, що на ній, сонцезахисного крему ж застосувати не можу, а вона так легко обгорає.

— Норкросс? Той психіатр?

Гікс захихотів:

— Норкросс — усього лише найманий працівник. Він не має жодних повноважень. Його ніким не було призначено.

Френка це не здивувало. Він підозрював, що те лайно, яке їм правив Норкросс, саме цим і було — брехливим лайном. Але це його розізлило. На кону були життя. Безліч життів, але йому достатньо насамперед думати про Нану, бо вона була найголовнішою для нього. Нема тут егоїзму, якщо розглядати це під таким кутом. У такому світлі це чистий альтруїзм! Тим часом він мусить залишатися стриманим.

— Що він за людина? Цей мозкоправ?

Гікс встановив парасолю і розкрив її над своєю дружиною. — Зараз. Він зробив кілька глибоких вдихів. Піт з дощем зробили темнішим його комір.

— Він розумний. Цього неможливо за ним не визнати. Аж надто розумний, якщо точніше. Не його справа працювати у в’язниці. І лишень подумайте: йому покладено повноцінну зарплату, яка майже дорівнює моїй власній, а ми не можемо дозволити собі дератизатора. Отаке-от вважається політикою у двадцять першому столітті, офіцере Ґірі.

— Що ви маєте на увазі, кажучи, що не його справа працювати у в’язниці?

— Чому він не зайнявся приватною практикою? Я бачив його особову справу. Він має публікації. Має правильні дипломи. Я завжди намагався зрозуміти, що з ним не так, звідки його бажання бути між наркоманками і дегенератками, але визначити не зміг. Якщо це щось пов’язане з сексом, то він надзвичайно обережний. Це перше, що приходить на думку, коли бачиш чоловіка, якому подобається працювати з жінками-кримінальницями. Але я не думаю, що справа в сексі.

— Ви мали з ним справу? Він розсудливий?

— Безумовно, він розсудливий. Дуже розсудливий чоловік, якому судилося бути політкоректним тюхтієм. І саме через це мені ненависно, як ви це назвали, мати з ним справу. Розумієте, ми не реабілітаційний центр. В’язниця — це заклад для утримування людей, які не грають за правилами, і почварно брехливих. Сміттєвий контейнер, якщо навпростець сказати, і нам платять за те, щоб ми сиділи на його кришці. Котс отримує власну втіху від шпигання з Норкроссом, вони приятелі, але мене він буквально з терпіння виводить. Його розсудливість бісить просто на рівному місці.

Гікс дістав із кишені зіжмаканий носовичок. І почав ним цюпати, вимочуючи краплі води з оболони своєї дружини.

— Майстер зорового контакту. Дивиться на тебе, і ти про себе думаєш: ну я й дурень.

Френк подякував Лоренсу Гіксу за допомогу і пішов навкруг будинку назад до фасаду, де він покинув свою машину. Що на думці в цього Норкросса? Який йому сенс не дозволяти їм побачити ту жінку? Чому він їм не довіряє? Скидалось на те, що всі факти підтримують єдиний висновок, і то огидний: цей доктор діє заодно з тією жінкою.

Френка підтюпцем наздоганяв Гікс.

— Офіцере! Містере Ґірі!

— Що таке?

Обличчя в заступника директорки було напруженим.

— Послухайте, та жінка…

Він склав разом і потер собі долоні. Легенький дощик темнив плечі його пожмаканого костюмного піджака.

— Якщо ви з нею балакатиме, з Євою Блек, я не хочу, щоби в неї склалося враження, ніби я налаштований отримати назад свій телефон, гаразд? Вона може залишити його собі. Якщо в мене раптом виникне потреба кудись подзвонити, я скористаюся телефоном моєї дружини.

8

Коли Джаред вибіг на заднє подвір’я демонстраційного будинку, в якому наразі жили він і Мері (якщо це можна назвати життям, подумав він), Мері, сховавши в долонях обличчя, хилилася головою до штахетного паркану. Делікатні білі павутинки розгортались із її