Сплячі красуні - Стівен Кінг

Джінет подивилася на неї непевними очима.

— Той чоловік може бути там, — вговорювала Євка. — Тобто, я впевнена, що він там.

— Або, радше, у твоїй брудній сраці, — докинула Ейнджел крізь волосся. — Ховається там. Піди, знайди мені гвинтового ключа, і я допоможу тобі знайти його.

— У тебе злий язик, Ейнджел, — сказала Джінет. — Злий. Вона було вирушила коротким коридором Крила А, та потім застигла, вп’явшись очима в косий прямокутник світла на підлозі, немов загіпнотизована.

— А я кажу, що ти не можеш не зважати на квадрат світла! — промовила тихенько Євка.

Джінет розсміялася й вигукнула:

— Правильно, Рі! Правильно! Це все «Збреши за призи», хіба ні?

Вона вирушила далі повільними кроками, збочуючи ліворуч і виправляючись, збочуючи праворуч і виправляючись.

— Ейнджел? — покликала Євка.

Вона промовила це тим самим спокійним, ввічливим тоном, але Ейнджел вмить скинула вгору очі, явно цілком притомна.

— Нам із доктором Норкроссом треба коротенько порадитися. Ти можеш слухати, але мусиш тримати рота на замку. Якщо ти порушиш мовчанку, я припиню це за допомогою пацюка: він вигризе твого язика просто в тебе з голови.

Ейнджел кілька секунд вдивлялася в неї, а потім знову опустила голову собі в долоні.

З’явився офіцер Х’юз, якраз коли Клінт розкладав свій стілець перед камерою Євки.

— Утримувана щойно вийшла надвір, — доповів він. — Схоже, що вона пішла на город. Це дозволено?

— Усе гаразд, Скотте. Але тримайте її на оці, добре? Якщо вона впаде й засне там, перенесіть її в тінь до того, як на ній почне рости кокон. Ми занесемо її досередини після того, як вона цілком обросте.

— Окей, босе.

Х’юз недбало відсалютував і пішов геть.

Бос, подумав Клінт. Господи Ісусе, бос. Мене не висували, я за себе не агітував, і все одно отримав посаду.

— Неспокій хилить голову в короні, — сказала Євка. — «Генріх IV. Частина друга»[271]. Не найкраща з його речей, але непогана. Ви ж знаєте, що в ті часи жіночі ролі грали хлопчики, так?

Вона не читає думок, сказав собі Клінт. Люди прийшли, як вона й провістила, але я й сам міг таке наперед сказати. Це проста логіка. У неї навички доброї ярмаркової віщунки, але думок вона не читає.

Так, і він міг би й надалі в це вірити скільки йому заманеться, — це вільна країна. Тим часом як вона дивилась на нього із зачудованою цікавістю, очима допитливими і цілком притомними. Певне, єдина з живих жінок, яка досі виглядає такою.

— Про що ми будемо говорити, Клінте? Про історичні п’єси Шекспіра? Про бейсбол? Про останній сезон «Доктора Хто»[272]? Геть погано, що він має незавершений фінал, еге ж? Боюся, тепер будуть хіба що його повторні трансляції. Маю інформацію з достовірного джерела, що компаньйонка доктора заснула пару днів тому і зараз подорожує ТАРДІСом у своєму внутрішньому всесвіті. Утім, вони можуть розпочати новий сезон з новим, цілком чоловічим акторським складом.

— Звучить цікаво, — сказав Клінт, автоматично вмикаючись у режим мозкоправа.

— Чи нам варто завзятися на щось більш релевантне поточній ситуації? Я б запропонувала останнє, оскільки часу обмаль.

— Мене зацікавила та ваша ідея щодо нас двох, — сказав Клінт. — Ваша сутність — Жінка, а моя сутність — Чоловік. Символічні фігури. Архетипи. Інь та Янь. Король на одному боці шахової дошки, і Королева — на іншому.

— О, ні, — заперечила вона, усміхаючись. — Ми з вами на одному боці. Білий король і Біла королева. А на іншому боці громадиться супроти нас ціла армія чорних фігур. Усе королівське лицарство й усі королівські хлопи. Акцент на хлопах.

— Це цікаво, що ви вбачаєте нас на одному боці. Я відразу цього не вловив. А ви коли, точно, почали це усвідомлювати?

Її усмішка вицвіла:

— Не треба. Не робіть цього.

— Не робити чого?

— Звірятися з ДСП IV[273]. Щоб упоратися з цим, вам треба певною мірою розлучитися з раціональними припущеннями і покладатися на інтуїцію. Довіритися жіночому аспекту в собі. Кожний чоловік його має. Просто згадайте усіх тих письменників-чоловіків, які приміряли на себе сукні. Наприклад, Джеймса Кейна з його «Мілдред Пірс»[274]. Він мій особистий фаворит.

– Є чимало жінок-психіатрів, які б заперечували саму ідею, що…

— Коли ми з вами говорили по телефону, поки ще не спала ваша дружина, ви вірили тому, що я вам розповідала. Я чула це у вашому голосі.

— Я був… у чужому для мене місці того вечора. Займався персональними справами. Послухайте, я не заперечую вашої впливовості, вашої сили, назвіть це як вам самій подобається.

Вважаймо, що ви контролюєте ситуацію. Принаймні на сьогоднішній день.

— Так, вважаймо, що це так. Але вже завтра вони можуть прийти по мене. А якщо не завтра, то післязавтра або наступного дня. Це не триватиме довго. Тим часом в іншому світі, у тому, що поза Деревом, час рухається зі значно більшою швидкістю — там мелькотять місяці. Там є свої небезпеки, але з кожною вадою, подоланою тими жінками, залишається дедалі менше ймовірності, що вони захочуть повертатися в цей світ.

— Скажімо, я вас розумію і вірю навіть половині з того, що ви кажете, — погодився Клінт. — Хто вас послав?

— Президент Реджиналд Куц-Пісюн, — заволала Ейнджел з сусідньої камери. — Або він, або лорд Херкимер-Дрочимер. А може…

Аж тут вона заверещала. Клінт обернувся вчасно, щоб побачити, як крізь ґрати в камеру Ейнджел шмигнув великий коричневий пацюк. Вона підібрала ноги на ліжко і заверещала знову:

— Заберіть його! Заберіть його! Я ненавиджу пацюків!

— Ти поводитимешся тихо, Ейнджел? — запитала Євка.

— Так! Так! Обіцяю! Так!

Євка крутнула пальцем, наче той бейсбольний суддя, що сигналізує хоум-ран. Пацюк забрався з камери Ейнджел і присів у коридорі, дивлячись на неї своїми очима-бісеринами.

Клінт знову повернувся до Євки. Коли він сюди прийшов, у голові в нього крутилася ціла серія запитань, запитань, розрахованих на те, щоби повернути Євку лицем до її маячних ілюзій, але тепер їх здуло, наче картковий будиночок потужним вітром.

Це я в полоні ілюзій, подумав Клінт. Чіпляюся за них, щоб не цілком збожеволіти.

— Ніхто мене не посилав, — сказала Євка. — Я сама прийшла.

— Ми можемо домовитися? — спитав він.

— Ми це вже зробили, — сказала Євка. — Якщо я це переживу, якщо ви мене врятуєте, ті жінки вільні вибрати свій власний шлях. Але я вас попереджаю: той великий парубок, Ґірі, дуже рішуче налаштований запопасти мене. Він вважає, що зможе контролювати інших чоловіків і захопити мене живою, але, мабуть, щодо цього він помиляється. А якщо я помру — кінець усьому.

— Що