Бурштин - Василь Тибель
Гайворон напівдрімав, поглядаючи з-під обважнілих повік на екран, де поступово змінювалися картинки, коли його солодке напівзабуття перервав грюкіт на ґанку.
– Ось, доставили втікача! – До кабінету ввалився розхристаний Додік. Майор скривився, наче скуштував гіркого огірка, та все ж прибрав гидливу міну з лиця. Закрив ноутбук і всівся як належало.
– Що, знайшли того поліського Едісона з його суперпомпою?
– Ні, самого не знайшли, ніби в трясовину провалився разом із своєю залізякою. А от дружка його впіймали.
– Хоч щось. Веди, хочу із ним поговорити!
Додік відчинив двері й гукнув своїм «бичкам», двом м’язистим дуболомам, одягненим у дешеві засмальцьовані спортивні костюми. Ті поспіхом заштовхали до кімнати переляканого Володька. Хлопець, перечепившись через поріг, зашпортався й упав, мало не перекинувши стільця. На розбитій брові запеклася кров, під оком цвів синець.
– А хто це тебе так, юначе? – Майор співчутливо похитав головою. Зробив крок і простягнув руку бранцеві, аби той звівся.– Кажи, я особисто з тією паскудою розберуся!
– Та пусте, просто підсковзнувся на сходах! – криво посміхнувся Володько.
– Бачу, ти нормальний пацан. Як звати?
– Володьком.
– А чому тікав?
– Сам не знаю. Всі ж побігли…
– А могли б і підстрелити.
– Ми ж усі під Богом. Якщо призначено, то й очеретиною можна зарізатися.
– Молодець! Ціную гумор.– Гайворон поплескав хлопця по плечах.– До церкви ходиш?
– Так. До церкви християн віри євангельської – п’ятидесятників.
– О’кей! Знаю та поважаю вашу віру. Певне ж, тобі відомо, що брехати – чи не найтяжчий гріх. Тому скажи мені, як перед Богом…– Гайворон трохи зам’явся, помітивши єхидну посмішку на обличчі Володька.– Добре, ніби перед пресвітером: де ви заховали помпу? Не думай, ми добре за неї заплатимо. Навіть якщо не захочете продати, то зможете попрацювати на Додіка – у долю. Так, Додіку?
– Еге ж! – мугикнув голомозий із кутка кімнати.
– Не знаю я, пане начальнику. Вони налетіли, ми побігли… А хто й куди – то ж ліс, самі розумієте. Коли почалася стрілянина, я зупинився.
– Зупинився він, курва! – Додік схопився з місця, стиснувши кулаки, готовий будь-якої хвилини вдарити.– Та ти ж гасав сосняком, поки бензин не закінчився. А потім тиждень десь по лісах тинявся. Якби добрі люди та мій дружбан Бабайчик не підказали, то й досі б тебе ловили!..
– Вийди-но звідси. Я хочу поговорити з хлопцем сам на сам! – Гайворон суворо звів брови до перенісся. Додік та його «бички» непорозуміло вирячилися, бо не чекали раптової зміни настрою столичного гостя, тоді, як пристиджені коти, потяглися за двері.
– Бачиш, із ким доводиться працювати! Чаю, кави?..
– Дякую, води б випив…
– Можу запропонувати «Боржомі», але краще каву, у мене справжня. Коньяк не пропоную, ти ж людина воцерковлена… чи, може, все-таки?..
– Ні, не треба.
– А я собі наллю.– Гайворон відкрутив кришку термоса й розлив по чашках запашну рідину, додав у кожну трохи вершків, собі долив із плоскої пляшки. Одну чашку підсунув до Володька. Той завагався.
– Пригощайся, там цукерки у вазі!
Володько сидів напружений – чекав, що зараз увірвуться Додікові «бички» й знову почнуть його товкти. Чомусь не вірилося в доброту цього гладженого дядька. Менти всі однакові: спочатку пригощають, а потім по печінках… Але цей якось не схожий на місцевих – доглянутий, елегантний. Тримає форму. Не те, що свої, сарненські,– ті вже здавна страждають на «дзеркальну хворобу». Тобто не мають змоги побачити власне чоловіче хазяйство без дзеркала.
– Не церемонься. Цукерки свіжі, «рошенівські».– Майор щиро усміхнувся й підсунув до хлопця вазу із солодощами.
«А хай йому,– подумав Володько,– навіть якщо битимуть, з’їм хоч трохи на халяву». Загріб добрячу жменю, розгорнув одну й поклав до рота, інші запхав у кишеню. Гайворон вдав, що не помітив, лише тінь посмішки торкнула губи. Володько пошурхотів обгортками, запхав до рота ще кілька цукерок і почав енергійно жувати, наче хліб.
– Кава охолоне! – не витримав Гайворон.
Володько сьорбнув – і аж примружився від задоволення. Здалося, що сидить удома, а мама щось ворожить у кухні, і звідти розходиться аромат кави, кориці та ванілі.
– Сушиш голову – чого хоче цей мент, якщо так підлащується? – Голос майора повернув Володька до дійсності.
– І чого ж він хоче?
– Аби ми знайшли спільну мову. Бачиш, я й сам не в захваті від Додіка та його дуболомів. Можливо, колись сам із задоволенням виряджу цього тупака за ґрати. За все відповість: за знущання над людьми, за незаконний видобуток і збут бурштину, за те, що закопав двох твоїх односельців у лісовій ямі.
– Ви й про це знаєте?
– Я взагалі багато знаю. Відповість навіть за те, що зробив із твоїм лицем. Але зараз доведеться трохи потерпіти. Скажу тобі більше: я приїхав із Києва, аби викрити всю цю бурштинову мафію – аж до самого верху. І хочу, щоб ти мені допоміг. Згоден?
– І що я маю робити? – недовірливо запитав Володько.
– Наразі маєш поговорити із Сашком. Хай прийде до мене зі своєю помпою. Схилить голову перед Додіком і почне мити в його артілі. Додік знайшов жилавий бурштин, але дістатись до нього без Сашкової помпи йому зась.
– Чи не за Синім Горбом та жила? – бовкнув Володько та одразу ж пожалів, бо в очах чоловіка навпроти промайнув хижий зблиск. Чи, може, здалося, бо очі цього добродія за мить знову стали лагідними.
– Покажеш на карті?
– Та в мене якось не дуже з географією,– почав клеїти дурня Володько.
– Добре, добре,– кивнув майор.– Не довіряєш мені. Я б теж одразу не погодився. Додік теж не хоче казати, де воно, те місце. От ми й виведемо його на чисту воду. Хай заведе нас на жилу й набере купу бурштину, тоді ми його й пов’яжемо.
– Добре, а як же я щось передам Сашку? Я ж ніби затриманий.
– Тебе зараз звільнять. До речі, було б непогано, щоб ви з Сашком виступили на суді – дали свідчення проти Додіка. Чи духу забракне?
– Ні, він тут уже всім печінки проїв. Гадаю, таких, як ми,
