Бурштин - Василь Тибель

У мисливському будиночку, майстерно поставленому з круглих, добре обтесаних колод, за столом, накритим явно не для офіційного засідання, сиділо двоє: молодик у спортивному костюмі й присадистий літній чоловік у поліційній уніформі. Обидва посхоплювалися з місць, побачивши поважного столичного гостя.

– Бачу, дарма часу не гаєте,– іронічно зауважив із порога майор, кинувши оком на стіл.

– Так ми той… Саме снідали… Та й в Додіка привід – жінка двійню народила,– виправдовувався поліціянт, поспіхом прибираючи спиртне зі столу.

– Ну, якщо так, то вітаю! – Гайворон підійшов, щоб потиснути руку високому молодику з виголеним «під нуль» черепом. Усі інші теж потяглися тиснути руку столичному гостю. Майор зайняв чільне місце.

– Одразу про головне… Мені вже доповіли про ваші художні витвори. Що це за сафарі ви тут влаштували? Я прислав оперативну групу, аби спіймати кількох «лівих» копачів. Для звітності, розумієш? – звернувся він до оперативника.– А ти тут справжню війну затіяв. Знаєш, яка зараз ситуація? Найменший розголос – і твоя кандидатура стає першою на тривале відрядження в зону ООС.

– Пане майоре, я не давав команди стріляти. То Додікові хлопці дозволили собі зайве.

– Капітане Кушнір, хто керував операцією!? – Майор раптом зірвався з місця і стукнув долонею по столу.

– Лейтенант Бистряков. А Додікових хлопців ми залучили, аби допомогли розібратися з місцевістю.

– Лейтенанта відсторонити, підготувати документи для відрядження в Донецьку область. Якщо любить постріляти, там буде нагода! Тобі, капітане, догана із занесенням! Наступні кандидати – ти і начальник поліції! Знаєте, які зараз настрої в місцевих? Хочете Поліську народну республіку? Так Пупкіну навіть чухатися не треба, аби перекинути сюди з Білорусі «зелених чоловічків» на танках, а на додачу тут і так майже в кожного жителя стволи на руках. А ви мало що розвели бардак, ще й самі провокуєте заворушення!

– Петро Сергійовичу, не гарячкуй! Ми вже подали звіт, зазначивши, що старателі першими відкрили вогонь. Свідчення вже є. А твій наказ щодо лейтенанта виконати я не в змозі – хіба ж не знаєш, хто його дядько?

– Чорт забирай! – Майор скреготнув зубами.– Я сам піду на прийом до генерала, щоб того засранця як слід покарали.

Збліднувши, Гайворон піднявся з-за столу, пробігся кімнатою. Це трохи знизило градус його раптової люті. Зробивши ще з десяток кроків, майор знову всівся на місце. Що за часи? При іншому керівництві служби сам би навів тут лад. А тут все одно, що мочитися проти вітру…

– Мажори хрінові…– Майор набрав повні груди повітря й із шумом видихнув, ніби випускаючи пару з котла.– Гаразд. А зараз суто по-людськи поясни мені, чого це ви так обгидилися? – звернувся він до оперативника.

– Я сам усе поясню, Сергійовичу,– підвівся високий молодик у дорогому спортивному костюмі.

Гайворон суворо зиркнув на нахабу. Він, здається, слова йому не надавав. А будь його воля, сам би придушив цього вилупка. Як так склалося, що районом, де запаси бурштину за цінністю наближаються до запасів нафти на Близькому Сході, заправляють напівкримінальні придурки? Але що тут вдієш – донедавна всією державою один такий керував… Хоча тоді було простіше – то ж йолоп, нічого не тямив. Зараз ті ж схеми, але тоді працювати було легше, ніхто в твої справи не ліз, аби лише вчасно заніс, скільки треба, «нагору». А тут постійно під пресом: журналісти, волонтери, звичайні стукачі й заздрісники, і всі дихають тобі в спину. Скрутні часи, нічого не скажеш. Однак і не таке миналося.

Майор посміхнувся своїй думці, але, глянувши на голену потилицю самовпевненого молодика, скривився, наче на кислу капусту, і нахмурив брови.

Гайворон не терпів панібратства, тим паче від цього нового керівника району.

– Тебе хтось запитував? По тобі, хлопче, між іншим, ще справи не закриті,– вимовив, наче вистрілив, майор.

Молодик побагрянів, увібрав голову в плечі, як присоромлений пес, і шумно засопів.

– Петро Сергійовичу, я б на твоєму місці не сварився,– після довгої паузи врешті вимовив молодик, спідлоба глипнувши на столичного гостя. Він опустився на стілець і витер спітніле чоло. Гайворон зрозумів, що трохи перегнув палицю, давши волю емоціям. Дійсно, генерал не похвалить, якщо зараз він притисне цього вилупка, бо не ті часи, щоб міняти коней на переправі.

– Добре, Додіку, викладай свою версію…– Майор відкинувся на спинку стільця, дістав цигарку й припалив.

– Що там викладати, я краще покажу.– Додік згріб широченною лапищею зі столу перед Гайвороном залишки закуски та висипав на вільне місце із торбини кілька великих шматків бурштину. Гайворон не дарма був куратором району вже кілька років – ціну таких камінців знав. Узяв один, потер об рукав, глянув на світло, а тоді прицмокнув. Поганого настрою як і не було.

– Нічого собі! Вперше такі бачу. Жилу знайшов?

– У тому й справа, що знайшов, а взяти не можу.

– Що, я маю тобі їх копати? – насмішкувато глянув на Додіка майор.– Якщо треба охорону й канал збуту – організую.

– Сергійовичу, то ми якось самі…– почав був Додік, але, помітивши, як раптом змінилося лице майора, швидко додав: – Та ви не хвилюйтеся, правила діління я добре вивчив. Правду ж кажу, Миколайовичу? – звернувся він до начальника поліції. Той ледь помітно кивнув.

– То що ж потрібно від мене? – мовив майор, перебираючи теплі на дотик камінці.

– Перше – щоб ми всі забули про ту стрілянину. Друге – треба знайти ту помпу, яка зникла разом із втікачем.

– Тобі що, помп бракує?

– Такої, як у Сашка Зарванця, немає.

– Тобто?

– Такий жилавий бурштин залягає на глибині, наші помпи його не дістають. А от у цього засранця «жужик» вимиває із майже тридцятиметрової глибини. Він сам мені показував.

– То іншим чимось дістань… Хоча ні – не треба зараз тягти сюди техніку, земснаряди, тільки шуму наробимо. Значить, усе те сафарі тільки заради помпи? То, може, тре було домовитися, а не ганяти хлопця, як зайця? – Гайворон випустив цівку диму під стелю.

– Я намагався. Впертий, козел.

– То ви його підстрелили?

– Втік, зараза, і помпу з собою прихватив.

– Добре. Капітане, є в тебе розробка на цього… як ти казав?..

– Зарванця,– нагадав Додік.

– Ага, Зарванця. Ще й прізвище якесь бунтівне.

– Так, Петро Сергійовичу! Олександр Данилович Зарванець, 1987 року народження, не судимий, одружений на Катерині Антонівні Тимощук, 1990 року народження, має дочку Тетяну 2012 року народження, проживає в містечку Плесів за адресою…

– Вже навідали дружину?

– Дільничний заходив,– вставив слово мовчазний начальник місцевої поліції.–