Бурштин - Василь Тибель
– Я не можу!
– Що-о? – Додік аж позеленів.
– Та я зараз виллю йому за шию!
Ганя рвонула комір сорочки хлопця. Холодна рідина потекла по грудях, здається, аж до трусів. Володько заходився обтрушуватися.
– Сядь і випий за здоров’я моїх дочок! – гнув своє Додік.
– Та хай вже йде, бо я йому залила за шию. Давай краще заспіваємо, коханий! – Ганя плюхнулася Додіку на коліна. Проте той змахнув її звідти, наче надокучливу муху.
– Хай цей гівнюк вип’є!
– Я не бажаю твоїм малим лиха, навпаки – буду молитися за їхнє здоров’я! А от спиртного не питиму. Зрозумій, я євангельський християнин, наша віра мені цього не дозволяє! – узявся благати хлопець.
– А я що, не християнин? – витріщився Додік.
– І я, виходить, не хрещений? Он, диви, хрест натільний! – розстебнув комір старший прапорщик і тицьнув під ніс Володьці ваговитий золотий ланцюжок із розп’яттям.– Бачиш? А твій де?
– Ми не носимо…
– То які ж ви християни? Христом гребуєте, горілки не п’єте? – насідав Додік.
– Що з ним патякати. Давай пляшку, в горло увіллємо! – Балухатий скрутив хлопцеві руки, заломив назад. Клацнули наручники.
– Може, досить із нього й чарки? Дамо копняка під зад, і хай іде! Та й горілки більше залишиться,– дав задній хід Додік. Ця ідея йому якось не дуже сподобалась, хоч він уже добряче захмелів. Проте прапорщик власноруч ухопив зі столу пляшку і почав заливати пійло хлопцеві до рота.
Володько пручався, міцно зціпивши зуби.
– Ложку дай! Не можу йому пельку розтулити!
Додік подав. Київський гість просунув між зубів хлопця пласку ручку ложки, підважив і запхав у рота горловину пляшки. Рідина, булькаючи, потекла Володьці до горла; він кашляв, захлинався, викручувався, проте старший прапорщик затискав його голову колінами, ніби лещатами. Коли остання крапля з пляшки витекла, прапорщик потягнувся за наступною.
– Відпусти, а то ще заллється,– із осторогою вимовив Додік.
Жінка теж намагалася визволити Володька:
– Пустіть пацана, в нього вже очі під лоб! Досить йому…
– Що, горілки шкода? Хай вип’є малий, а то йому пресвітери не дають. Праведник, сука, святого з себе корчить! Хай грішить разом із нами. Потім ще подякує – у пеклі, мабуть, веселіше! – Розреготавшись, прапорщик влив ще майже півпляшки і нарешті відпустив Володька. Той непритомно повалився під стіл.– Овва, штунда, здається, готовий. Отак і треба пити за здоров’я Додікових дочок!
Усі налили й хильнули ще по чарці. Потім сіли й заходилися закушувати, ніби нічого й не сталося. Поки з-під стола не почулося, як бідолашного Володька люто вивертає.
– Ну, і що тепер робити з цим лайном? Через тебе доведеться Ганьці всю хату прибирати. Ходімо, хоч винесемо його на свіже повітря! – озвався Додік.
Захмелілі чоловіки підхопили нерухоме Володьчине тіло й потягли надвір. Кинули біля ґанку, перекурили. Потім усе ж вирішили затягти за хлів, щоб блювотиння не смерділо на весь двір. Скінчивши справу, повернулися до хати, де Ганька вже похапцем прибрала. Випили ще по чарці. Коли ж київський гість почав безцеремонно пхати руку під куций халатик жінки, Додік не витримав:
– Стоп, друже, то моє! А ти ще не заслужив стільки, щоб я з тобою ділився. Якщо забувся, то там у тебе ще доручення від майора!
Він відтягнув залицяльника, Ганя винувато закліпала штучними віями, заглядаючи Додікові в очі, п’яно посміхнулася. Додік нахилився, почав жадібно цілувати дівку. Та повисла на його бичачій шиї. Тоді здоровань підхопив її на руки й поніс у сусідню кімнату. За хвилину звідти почулися її придушені сласні зойки.
Гість ще трохи посидів за столом, куняючи над закусками. Потім підвівся, ніби тільки тепер до нього дійшов зміст останньої фрази Додіка.
– Твоя правда!.. Н-найперше – це наказ,– погодився балухатий із відсутнім співрозмовником, хитаючись, наче матрос на палубі під час шторму.
Ледве втримуючи рівновагу, старший прапорщик вибрався у двір, спотикаючись, дістався до криниці, де стояло повне відро води. Вийняв з кишені маленьку скляну пляшечку, витряс із неї на долоню якусь пігулку, вкинув до рота. Потім, ставши на коліна, запив просто з відра, як худоба на водопої. Тоді сів на лаву й ще трохи покуняв.
За десять хвилин оперативник уже був на ногах – тверезий як скло, і якби не запах перегару, то можна було б вирішити, що він увесь час за столом пив саму джерельну воду.
– Візьму Додікову машину, бо він, я бачу, тут надовго затримається… Якщо якісь проблеми – нехай із шефом розбирається.
Старший прапорщик попрямував до незамкненого «Хаммера». Ключі знайшлися на сидінні водія.
Сказано – зроблено. Оперативник натиснув на електронний ключ, той утопився в панелі. Машина тихо замуркотіла, наче розбуджена киця. Потім стріпнулася, ніби відчувши чужий дух, та все ж підкорилася та рушила дорогою в напрямі Людмилиної хати.
Розділ 3
Місцева медицина катастроф
Володька страшенно нудило: здавалося, зараз вивернуться всі нутрощі. У животі пекло, жилами розтікався рідкий вогонь. У голові паморочилося, все навколо крутилося, наче на швидкій каруселі. Водночас кінцівки заніміли й відмовлялися слухатися. Ноги зробилися ватяними, а руки, скуті наручниками позаду, нічим не могли допомогти. Коли хлопець намагався звестися, в очах темніло, а в голові починало коїтися щось неймовірне.
Проте Володько все ж таки спробував виповзти з-за хліва, бо знав, знав, що тут його ніхто не знайде. Звивався, наче змій, аби подолати хоча б ті кілька метрів. Надія врятуватися все ще не залишала його. Якби ж тепер випити кілька кухлів розчину марганцівки та позбавитися від влитої в нього гидоти, можливо б, і полегшало. Так колись рятувала його мати, коли він ще малим випадково ковтнув розчину господарчого мила, приготованого, щоб обприскати капусту від гусені. Тоді минулося, але наразі все було гірше: величезна доза алкоголю паралізувала, вбивала його волю. Якби хоч руки були вільні – він би запхав два пальці до рота, а без цього кінська доза горілки його повільно вбиває…
Запаморочення й нудота накочувалися хвилями, та коли свідомість поверталася, Володько повз у борозні городом, підгрібаючи підборіддям ріллю. Тоді його знову вертіло, нудило, рвало нутрощі, і він, як і раніше, втрачав свідомість. Якби ж хоч калюжа, щоб напитися, здається, тоді хоч трохи би згас той вогонь, що пік і плавив нутрощі…
Як же погано! Володька знудило жовчю, в очах потемніло. Здавалося, що всі його органи пошматовані й кинуті на розжарену пательню. Пекло страшенно, а ще повна втрата координації:
