Бурштин - Василь Тибель

Балухатий сів півобертом до Володька, щоб краще пильнувати. Той напустив на себе безтурботний вигляд, щось мугикав під ніс, поглядаючи у вікно. Ми ж у селищі, кругом люди, і нічого вже вони мені не зроблять, думалося йому.

Додік повернувся в поганому настрої, але з повним пакетом їжі та кількома пляшками горілки.

– Взяла відгул, кажуть, до родичів поїхала. Невезуха, брат,– пожалівся він пасажирові, знову всідаючись за кермо.– Ти б побачив: красуня дівка, для себе бережу, але тобі як гостю міг би дати покористуватися. Ги-ги!

– За що така шана?

– Надто вже ти мені сподобався.

– Чого ж іншу не взяв? – запитав банькатий.

– Там сьогодні одні старі баби. Чи ти не перебірливий? Ги-ги! – Громила знову перебував у доброму гуморі.

– Тоді давай заберемо ту малу й відвеземо до шефа! Хоча й мені теж ця справа не подобається. Чорт його знає, що він там задумав! Усе якісь інтриги, типу гросмейстер, «поліський гамбіт» розігрує. Навіть генерал наказував за ним приглядати.

– Пішов він у дупу, твій шеф! Ти там шепни слівце своєму генералу, а я підшепчу за нагоди. Не люблю я цього майора, удає з себе птаха високого польоту. Невтямки йому, що саме я тут генерал. А ти, якщо будеш зі мною в дружбі, скоро сам станеш майором. Ми тут і не таких обломлювали, еге ж?.. Тю – вже годину їздимо лісом, а я й не знаю, як тебе звати?

– А тобі й не треба.

– Не довіряєш?

– Ну добре, не дуйся. Старший прапорщик Дем’ян. Вважаю, цього досить.

– О, так тобі до генеральських погонів один крок, тільки зірки трохи збільшити – і диви, вже генерал. Але ім’я щось не теє – Дем’ян. Демон ніби? Рогате в тебе ім’я, хлопче! – Додік закинув голову і знову зайшовся дурнуватим сміхом. Прапорщик удав, що не образився.

– Зараз заїдемо до однієї моєї знайомої.– Додік повернувся й підморгнув пасажиру.– І там, Дем’яне, старший прапорщик, трохи пообідаємо. У мене ж, чорт забирай, двійня народилася! Нічого, що «двостволки», але ж мої. Ти, думаю, не проти?

– Як то – двостволки?

– Та дівчата ж обидві!

– Додіку, може, я тут зайвий? – обізвався із заднього сидіння Вольдька.– Я можу й пішки дійти.

– То ти хочеш зіпсувати мені свято? Навіть не зробиш ласку Додіку? Сиди, кому сказано!

Розділ 2

«Запасний аеродром»

Вони заїхали в широкий, навіть не загороджений із дороги двір. Із хати вийшла молодиця в засмальцьованому халаті, настільки короткому, що він навіть не прикривав білих шортиків. Підведені брови, груба косметика, нанесена абияк, робили жінку значно старшою на вигляд. Їй можна було дати або сорок, або ж двадцять п’ять – якщо всю ту штукатурку ретельно змити.

– Оце він – мій запасний аеродром. Ще коли їздив на заробітки, привіз її з Пітера. Працювала на дорозі, бідолаха. Підлікував трохи від усяких тим «дорожніх неприємностей». Ти, думаю, розумієш… Хату купив. Тепер моя Ганя ґаздиня! Так, сонце?

Додік випхав своє масивне тіло з машини, ступив до дівки та вхопив правицею налиту сідницю. Дівчина посміхнулася й повисла в нього на шиї.

– Накрий-но нам, мала! Моя Свєта двійню народила. Завтра їду в Сарни – забирати. А сьогодні святкуємо! – Він гепнув на лавку повний пакет, брязнуло скло.

Ганя глипнула нафарбованими віями на чоловіків, які виходили з машини слідом за Додіком, і ходою, що її, певне, підгледіла в телевізорі, попливла до хати. За хвилину вже кликала до столу. Нашвидкуруч порізана ковбаса, помідори, відкрита банка червоної ікри й відкорковані пляшки горілки – увесь стіл. Додік увійшов першим. Володько відмовлявся як міг, та все ж і йому довелося сісти.

– Не нервуй мене, хлопче! Досить того, що твій Санько завжди мені поперек горлянки стає. Сядь і випий за моїх дівчат!

Володько сів, налив мінералки. Всі випили, закусили. Перша, за нею друга, третя. Невдовзі ніхто вже й не звертав уваги на колишнього бранця. Розмова потекла плавно, поки не звернула на політику.

– …От Майдан я поважаю, це так. Поки стояв Майдан, знаєш, скільки бурштину ми намили? Всі були задоволені – і в області, і в Києві, та й нам хватало.– Додік схилився над захмелілим прапорщиком.

– Майдан, кажеш? Поважаєш? А ти знаєш, скільки днів поспіль ми там яйця морозили, охороняючи адміністрацію президента? Треба було із самого початку розганяти!.. Але ж ні – жоден не наважився взяти відповідальність на себе. Не знайшлось чоловіка з міцними яйцями. Краще б танки, як у Китаї…

– О, та ти, бачу, крутий!

– Чого крутий? Дали наказ відкрити вогонь, коли вже було пізно, а самі розбіглися, як щури!..

– Годі тобі героя корчити, краще випий! – Ганька схилилася над столом, наповнюючи чарки. Її перса майже торкнулися обличчя балухатого гостя. Той аж облизнувся, відчувши їх тепло.

– То, може, і ти стріляв? – не втримався Володько.

– Стріляв! А тобі що до того? Шкода тільки, що малувато мізків вибив із тих дурних голів! – Очі гостя налилися кров’ю.– Цілив ось сюди, у шию, де сонна артерія. Один постріл – одразу калюжа крові! Це ніби овечку зарізати, дурну овечку, таку, як ти, пацан!

Він раптом вивернувся і вхопив Володька за горло.

– Та годі вам! – намагалася розрядити напругу Ганя.– Краще випийте за Додікових близнючок. І тепер уже до самого дна!

– Так, до дна, щоб ні сльозинки не лишилося, тоді малі плакати не будуть. Вони в мене ще стануть королевами цього краю! – Додік піднявся з чаркою, закинув голову та вихилив вміст одним ковтком.

Усі випили, лише Володько сидів, ошалілий від почутого.

– А ти чого не п’єш? Хочеш, щоб мої дочки плакали? – гримнув Додік, утупившись в обличчя хлопця осоловілими очима.

– Ти ж знаєш, я людина віруюча, мені не можна.

– Віруючий він! А я хто, по-твоєму? Я що, в церкву не ходжу? Чи постів не дотримуюсь? А горілка – вона ж не скоромна, жирність – нуль. Бери та пий, поки я добрий! – Додік раптом звівся, вхопив Володька за комір і ривком поставив його на рівні ноги.

– Не можу! Мені віра забороняє.

– А по моїх болотах шастати, виходить, не забороняє?

– Болота – то Боже. Вони всім належать!

– Боже, кажеш? Якщо не вип’єш за здоров’я дочок, зараз заллю тобі цілу пляшку до горлянки!

– Бачив я таких божих на Майдані,– втрутився банькуватий.– Тих, що «коктейлями Молотова» наших хлопців закидали.

– Мусиш випити! – трясла чаркою перед