Леобург - Ірина Грабовська
— Не вигнанці є причиною заворушень, і ти це чудово розумієш,— кинув Давид.— Але ми зобов’язані врятувати Леобург і покласти край тиранії.
У Тео відчайдушно засвербіли кулаки.
— Тиранії, kurwa! — вигукнув він.— Ви жадаєте лише помсти! Вас образили, вас вигнали, тож ви прагнете реваншу. Вам замало помилування! Усе, чого хочуть твої люди,— дістатися багатих будинків Аристократичного району і розграбувати там усе дощенту! Бандити і п’яниці — ось хто твої спільники, ось твоя армія!
— На себе подивися,— мляво кинув блондин.
— Ти не маєш права так казати ані про мене, ані про моїх людей,— у чорних очах вигнанця зблиснула небезпечна іскра.— Хто ти в біса такий, щоб ображати нас?
— Я — офіційний опікун тієї самої Агнеси, яка вам потрібна,— пирхнув Тео.— Вона досі моя наречена. І формально її місце в Раді зараз належить мені.
— Але ж ти нічого не робиш. Лише напиваєшся щовечора до поросячого виску,— сказав Данило.— Що ти пропонуєш? Чекати далі, поки Оздемір калічитиме і вбиватиме людей?
Усе здавалося Тео нереальним: прибульці з іншого світу, їхня пропозиція, і те, що він сидить поруч з вигнанцем,— ще місяць тому це було неможливо уявити! І клятий блондин з розбитим писком... так от чому Тео недавно відчув удар в обличчя!
Яблонський повільно похитав головою.
— У мене нема рецептів порятунку,— обернувся він до Данила.— От-от вибухне Велика війна, ти знаєш, про що я. Наш експрес мчить у кляту безодню, його вже не зупинити. Втім, мені вже давно байдуже до цього.
Данило зітхнув:
— Коли так, то зроби мені послугу, Тео. Просто побудь певний час у маєтку Яблонських... на тому боці. Гадаю, тобі це піде на користь. А нам конче потрібна Агнеса.
Розділ 2
Небезпечні зустрічі
Джекі не полишало відчуття цілковитої нереальності. Все було схоже на лихий сон. Вона простувала брудною бруківкою невідомого міста назирці за невідомими людьми з рубцями на щоках. Над головою раз по раз спалахували вогні й гуркотіли мотори поліційних дирижаблів. А ще її лякав голос, цей бридкий голос із кавкаючим німецьким акцентом, який щоразу попереджав «підданців» російською про комендантську годину. Чому Рада вважає леобуржців підданцями, хіба Оздемір — монарх? Промені прожекторів нишпорили по землі, і Джекі здавалося, що з-за хмар уже опускаються холодні сталеві руки, щоб вихопити бідолах просто з натовпу і навічно ув’язнити. О, Джекі чудово знала, на що схожа леобурзька в’язниця! Агнесі навіть не довелося нічого розповідати, варто було лише заснути! Похмурі, холодні стіни, голод, писк, мишви, скрегіт велетенських коліщат, що спускають вхідний міст... Джекі здригнулася.
Чи то через низькі хмари, чи, може, через сіро-жовту вугільну імлу в цьому районі було геть темно. Вони з Федею саме проминали завод, схожий на химерного залізного павука, що наїжачився тисячами труб. Його лапи-труби тягнулися з командної вежі в кожен цех, і цими трубами повсякчас щось із гуркотом рухалося. Вікна на другому поверсі будівлі світилися в сутінках червоним, немов недобрі очі. На цехових майданчиках однакові люди з однаковими обличчями в однаковому сірому одязі тягали на собі тисячі однакових сірих ящиків, кидаючи на їхню компанію байдужі погляди. Робітники підходили до краю майданчиків, скидали свій вантаж і знову розчинялися в сизому диму. Це і є те чарівне місто, яке так любила Агнеса? Це і є ті люди, яким потрібна революція? Джекі зітхнула. Вона уявила, як сотні роботяг радітимуть на площі поваленню злочинної влади, потім нап’ються з радощів, а тоді повернуться сюди, на ці ж заводи, в цей страшний занедбаний район, лише тому, що звикли до цього і нічого іншого за своє життя не знали. Яку силу треба мати, щоб змінити цей усталений лад? Хто опікуватиметься цими людьми? Хто змінить умови праці? Чи є у Давида план?
Джекі раптом відчайдушно закортіло додому — хай вона і ненавиділа світ, з якого прийшла, але все-таки він здавався їй набагато яскравішим і гарнішим за тутешній. Проте повертатися не можна — вона твердо вирішила лишити старе позаду, хоч як це «старе» не намагалося б лишитися в її житті. За іронією долі, коли Данило пішов по Агнесу, про домівку їй нагадував лише Федя. Повсякчас хлопець ішов попереду, але раз по раз озирався, наче хазяїн, що вигулює собаку. Іноді, особливо після думок про домівку, Джекі мало не кидало вперед бажання обійняти його і заплющити очі, щоб відчути себе хоч на мить у безпеці, але вона успішно опиралася секундній слабкості. Крім того, після зустрічі з Тео Федя якось змінився: погляд став холоднішим і суворішим, вираз обличчя бував моторошно відсторонений і похмурий. У ньому з’явилося дещо таке, що раніше змушувало Агнесу боятися Тео — непередбачуваність і особлива зарозумілість, яка проступала навіть у тому, як він приспускав окуляри, щоб подивитися на людину, яка до нього зверталася. Та й судячи з того, що Федя встиг за кілька годин уплутатися в дві бійки, він став агресивнішим. Можливо, це були наслідки зустрічі з двійником, утім, з’ясовувати це Джекі не збиралася. Якщо Федя й став іншим, абсолютно чужим, то це на краще. Дуже скоро вона перестане тріпотіти від його голосу, а його погляд не перевертатиме її нутрощі.
Вони увійшли до вузького провулку, ще темнішого, ніж решта Робітничого району. Це був край міста. Попереду, за залізними ґратами, що імітували міський мур, проглядав ліс. У калюжах відбивалися потемнілі від сажі стіни з наглухо забитими віконницями. Самотньо бовтався вицвілий плакат «Труд на благо Леобурга — наш святой долг![48]». А з гори дерев’яних коробів за ними спостерігав... худий облізлий Бальтазар! Джекі здригнулася. Не може бути! Навіть біла плямочка на грудях є! Або у тварин тут теж є двійники, або це її приблуда мігрує між реальностями!
— Бачу, ця модель котів тут також популярна,— гмикнув Федя.
— І чому я не взяла з собою поїсти...— прошепотіла Джекі.— Такий худий! Це... ну, це ж точно він!
До них підійшов один з вигнанців.
— Ходімо, треба дістатися заводу до того, як стемніє.
— Заводу? — посміхнувся Федя.— Поставиш нас до верстатів?
— А ти жартівник,— скривився вигнанець.— Ми там
