Леобург - Ірина Грабовська

Джекі кинула ще один погляд на набундюченого жовтоокого кота і першою рушила за провідником.

В лісі було вогко і темно. Джекі насилу шкандибала за хлопцями, підбори Агнесиних черевиків загрузали в багнюці, а спідниця намокла й била по литках. Вони дерлися кудись на пагорб, і після чергового її стогону Федя спустився до неї і взяв руку. Тепер він підтримував її, і йти стало набагато легше, хоч уся його постаті випромінювала роздратування, і Джекі майже чула те «Я ж тобі казав», яке, либонь, крутилося в нього в голові.

Зрештою вони видерлися на майданчик майже на вершечку пагорба, і Джекі помітила величезний тунель просто в кам’яній стіні. Звідти тягнуло вогкістю і запахом свіжої землі.

— Що це за кроляча нора? — недовірливо запитав Федя.— Куди вона веде?

— До верстату, до якого я тебе припну, якщо ставитимеш дурні питання,— пробурмотів їхній провідник.

Федя безтурботно гмикнув, хоча в його погляді Джекі помітила розгубленість. Він стиснув її долоню й обережно ступив у тунель, схожий на міський колектор. Провідник дістав з торби кілька невеликих предметів, схожих на кеглі, розмахнувся і пожбурив один догори. «Кегля» прилипла до стелі й засяяла жовтуватим світлом.

— А що...

— Це люмінола, винахід наших учених,— пояснив він.— Від удару активується хімічна речовина. Світла вистачає приблизно на чверть години.

Джекі насилу розуміла його німецьку, на відміну від Феді, якому поки що мимоволі допомагав Тео.

— То де завод, чуваче? — посміхнувся Федя.

Вигнанець хитнув головою.

— Завод нині — у стінах будинків Леобурга, розібрали на цеглу років зо тридцять тому. Росіяни, відповзаючи звідси за Дніпро, лишили мережу тунелів і підземних сховищ — тепер це наша Велика вигнанська імперія,— криво посміхнувся їхній провідник.— До речі, мене звуть Матей Тодоров.

— Знатиму, на кого скаржитися,— кивнув Федя.

Далі вони йшли мовчки. Матей подекуди підкидав люміноли, але коридор усе одно був темний, і Джекі не зважувалася забрати з теплої Фединої долоні свою руку.

Раптом тунель спереду залило яскраве біле сяйво.

— Хто? — суворо запитав чоловічий голос.

— Свої. Тодоров, друга дюжина. Веду людей за ордером Дусманіса.

Вартовий опустив руку, і світло полилося на підлогу. Джекі з подивом помітила, що його звичайнісінький на вигляд ліхтар згори мав цівку і барабан з набоями. Вигнанець мовчки пропустив їх до дерев’яних сходів. Попереду відчинилася ще одна ляда.

Новий тунель був широчезний і добре освітлений: під стелею бовталася гірлянда ліхтариків. Джекі не розуміла, де опинилася. Поруч пробігали люди, було чути клацання невидимих механізмів і стогін гігантських обертових валів. Вона очікувала чогось подібного до одеських катакомб, а опинилася в підземній шахті з високим склепінням. Над їхніми головами, порипуючи, рухалися вагонетки з вантажами. На дні тунелю теж були прокладені рейки, але, судячи з іржі, вони давно не використовувалися.

Тут вирувало дивне, досі не бачене життя: тхнуло тютюном, мазутом і їжею, лунав дитячий сміх і військові команди, десь перегукувалися різними мовами, повз проходили загони людей у різному одязі, але зі зброєю в руках і однаковими нашивками на рукавах, а головне — з однаковими потворними шрамами на щоках. Джекі всюди бачила лише «V», «V», «V»...

А тоді помітила картину.

На одній зі стін, освітленій двома тьмяними газовими лампами, був намальований Леобург. Завдяки спогадам Агнеси Джекі впізнала панораму з двома готичними шпилями соборів, що підносяться над Аристократичним і Робітничим районами. Над містом летів хижий птах — яструб чи сокіл. На сході вставало сонце. Матей щось розповідав, але дівчина так задивилася на картину, що не чула його.

— Боже мій, які люди! — раптом біля самого її вуха вимовив жіночий голос.

Джекі підстрибнула на місці та рвучко обернулася. Позаду, схрестивши руки на грудях, стояла дівчина — і теж знайома.

— Моя люба Агнесо,— вкрадливо вимовила дівчина й недобре посміхнулася, від чого у Джекі вкрилася сиротами спина.— Де ж ти вешталася так довго?

Джекі подумала, що ніколи не бачила вродливішої жінки. Її вроду не псувало навіть темно-червоне тавро на правій щоці. Погляд великих чорних очей вигнанки був жорсткий і не змінювався, навіть коли вона посміхалася. Від неї віяло холодом і водночас чарівною, вабливою загадковістю й мудрістю, ніби вона прожила на цій землі не одне життя. Чорне лискуче волосся було заплетене в тугу косу. Одягнена вигнанка була по-спартанському скромно: зелена сорочка й чоловічі штани, заправлені у високі халяви чобіт. Її талію стягував грубий шкіряний корсет, і в слабкому світлі спереду на корсеті виблискували металеві вставки. Джекі придивилася: це були леза шістьох маленьких метальних ножів, що кріпилися шкіряними пасками. Щось у цій дівчині, у її очах невловно заворожувало, і Джекі не могла припинити роздивлятися її, намагаючись пригадати бодай кілька слів німецькою.

— Я... я вас знаю,— просипіла вона.— Але я не Агнеса.

Вигнанка здивовано вигнула брову.

— Ты что ли... двойник? — у її російській був добре помітний московський акцент.— Кто ж тебя сюда притащил?[49]

— Данило. Мене звуть Джекі,— відповіла російською Джекі.— А ви хто?

— А, Данило... Він тут? — вигнанка чомусь знову почала розмовляти німецькою і не назвала свого імені, проігнорувавши її останню репліку.

— Ні. Пішов по Агнесу, скоро повернеться.

— Зрозуміло. Це добре. Запитати б його, якого біса він притягнув тебе, але взагалі-то байдуже,— дівчина вперла руки в боки.— Що, сподобалася картинка?

— Ну...

— Це на згадку про Оксану,— пояснила вигнанка.— Її вигнали першою. Ми з Давидом шукали її, але не знайшли. Загинула десь у лісах. А вигнали її за цю пташку. Раді привиділося, що це сокіл, тож на суді Оксану записали до «Сокола-Свободи». Давид, до речі, був її адвокатом на процесі, і вгадай, що сталося потім.

Джекі опустила очі. В голові крутилося ім’я вигнанки... як же її... Лаура? Лайза?

— Ух, мамо моя-а-а,— раптом протягнула та.— А це хто тут у нас?..

— Де?

Чорні очі вигнанки заблищали, на обличчі заграла крива посмішка.

— Що це за чарівне створіння?

Джекі розгублено простежила за її поглядом і заклякла.

— Хто це, питаю?

— Він зі мною,— Джекі спробувала всміхнутися, хоч у її горло ніби вбили дерев’яний кілок.

Вигнанка гмикнула і глузливо перепитала:

— З тобою? Твій хлопець, чи що?

Красуня окинула її презирливим поглядом. Сотні епізодів, коли Джекі вже бачила або уявляла цей погляд, раптом промайнули в її свідомості. «Що?! Він