Леобург - Ірина Грабовська

— Ні.

— Я так і подумала,— закивала вигнанка.— А як звуть?

— Федя.

— Федя? Це щось новеньке! Ну, просто гріх не познайомитися!

Джекі безпорадно спостерігала, як вигнанка, мало не пританцьовуючи, наблизилася до Феді й заговорила до нього. Хлопець усміхнувся, Джекі навіть здалося, трохи зніяковіло, а дівчина вказала на його ніс і взяла його обличчя в долоні. У Джекі перехопило подих. Вигнанка трохи нахилила Федину голову і кілька секунд уважно роздивлялася, а далі, ніби ненароком, провела кінчиками пальців по його щоках і прибрала руки. Зрештою вона взяла його під лікоть і вказала кудись углиб коридору. А тоді задоволено глипнула на Джекі з-за плеча і посміхнулася.

Лейла. Її звуть Лейла.

Данило стиснув Агнесину долоню. Вони опинилися у «вигнанському» лісі за межею Леобурга, і місто проступало на обрії суцільною сірою брилою. Раніше, хай що там відбувалося, Леобург ніколи не здавався йому ворожим. Аж дотепер.

Давид підняв ляду і почав спускатися сходами. Данило рушив за ним і допоміг спуститися Агнесі. Вони пройшли напівтемним тунелем і знову піднялися до люка хисткою канатною драбиною. Вартовий виструнчився перед Давидом.

Данило добре пам’ятав ті грандіозні кам’яні споруди під землею, що їх він бачив улітку, тож тепер роздивлявся підвісні вагонетки, що пересувалися під склепінням тунелю, дослухався до рипіння шестерень і віддалених гудків. Дивовижно, але тут він почувався як удома.

— Агнесо!

З темряви коридору вигулькнула Джекі й кинулася до своєї двійниці. Агнеса міцно обійняла її, ніби вони не бачилися рік.

— Як я рада тебе бачити,— схвильовано промовила дівчина.

— Все-таки не настільки, як я,— промовив звідкілясь жіночий голос.

До них, тримаючи руки за спиною, м’яко підкралася Лейла. Данило подумки підготувався до скандалу.

— О, привіт...

Дівчина розмахнулася і ляснула його по обличчю. Агнеса скрикнула, Данило схопився за щоку.

— Як... мило...

— А ти чого чекав? Може, фанфари?! — засичала вигнанка.— Ти підставив мене! Утік і лишив з купою поліцаїв і божевільним Альбертом! А ще — кинув на столі документи, що підтверджують мету проекту, через який загинув Август Яблонський, і вгадай що?! Вони зникли!

— Може, їх забрав Бридж-Паркер? — мляво пробурмотів Данило, розминаючи щелепу.

— До біса того ідіота,— пирхнула Лейла.— Ми домовлялися, що ти розповіси леобуржцям правду, а не залишиш цінні докази поплічнику Оздеміра і накиваєш п’ятами!

— Лейло, заспокойся,— зітхнув Давид.— Зрештою, все сталося саме так, як ми планували. Після його промови люди прийшли під Ратушу, вимагаючи правди.

— Ми не могли залишитися,— Агнеса опустила очі.— Хтось вистрілив крізь двері й поранив мене. Данило не мав іншого виходу. А що... що сталося з Альбертом?

— Мені довелося пристрелити того поганця,— пробурмотіла вигнанка.— Після того, як твій любий братик вбив поліціянта і мало не уколошкав мене.

Агнеса нажахано охнула, Джекі обійняла її за плечі.

— То заворушення почалися після мого виступу? — спитав Данило в Давида.

— Так,— кивнув вигнанець.— Ти ж знаєш, що сталося в день похорону Яблонського. Він тут місцеве божество. Ікона. Люди не вірили у випадковість вибуху вже тоді, вони лише чекали на підтвердження їхніх припущень.

— До вечора коло Ратуші зібрався цілий натовп,— вже спокійніше провадила Лейла.— Оздемір запанікував і наказав поліції всіх розігнати. Після цього протести вже не вгавали, особливо коли Рада забрала в університету й академії право обирати ректорів.

— І навіть «помилування» вигнанців не допомогло,— повів далі Давид.— Не можна віддавати права по шматочках. Людина не може бути вільна наполовину.

Данило кивнув, згадавши сповнену презирства промову Тео. Частина леобуржців досі не довіряла вигнанцям. Вони могли ненавидіти Верховну Раду, але вигнанці лишалися для них злочинцями. Та й з того, що Данило бачив на власні очі, було надто рано робити висновки. Поки що лишалося тільки спостерігати.

Вигнанка зміряла Данила гордовитим поглядом:

— Нам пощастило. Хоч ти й ганебно втік.

— Гаразд, годі вже,— промовив Данило.— Так чи так, ми повернулися. І спробуємо допомогти вам, чим зможемо.

Він простягнув Лейлі руку на знак примирення. Дівчина досі спопеляла його гнівним поглядом, але все-таки узялася за долоню.

Його руку пронизав раптовий різкий біль, гучно шарахнуло, і вони з Лейлою відлетіли одне від одного.

— Блін... Даниле, що це в біса за фокуси?! — вигукнула Лейла, тримаючись за долоню.

— Я не знаю! — пробурмотів він, вражено дивлячись на свою руку.— Я думав, це в тебе спрацював якийсь пристрій.

Вони підвелися, люди навколо вибалушили очі. Вигнанка обережно простягнула руку до його руки. У Даниловій долоні виникло легке поколювання, наче слабкі електричні розряди.

— До біса! — скривилася Лейла і відсмикнула руку.

— Ти колись торкалася іншого транслокала? — пробурмотів Данило.— Я — ні. Це так дивно...

— Досліджуй це з кимсь іншим, руки тобі більше не подам,— набундючилася вигнанка.

— Он ви де! — прогудів згори знайомий Данилові голос.— А я шукаю, кола намотую по всьому Центральному відсіку!

Здавалося, відколи вони бачилися востаннє, Мак став ще дебелішим, а його руда борода — ще довшою та густішою, тож тепер він заплітав її в косу. Втім, серед вигнанців цей велет подобався Данилові найбільше — певно, тому, що мав добрі очі. Вагонетка рипнула, і Мак важко зістрибнув, мало не зачепивши Агнесу. Дівчина перелякано притулилася до Данила, і він пригорнув її до себе.

— Давиде, там привели якогось дивака, каже, що хоче поговорити з тобою.

Вигнанець насупився.

— Хто такий?

— Не відрекомендувався. Каже, що хоче допомогти.

— Веди його в штабну.

— До речі, там Кобальт запитує, чи робити нашим... гхм... гостям ключі, і якщо...

— Обійдуться,— урвала його Лейла.— Нехай виходять з каюти тільки під наглядом.

— Каюти? — перепитав Данило.

— Так, у нас тут майже підводний човен,— роздратовано примружилася Лейла.— Як потрапив, то не втечеш.

— Нехай Кобальт зробить їм ключі,— промовив Давид, стиснувши плече Лейли, і вигнанка розлючено глипнула на нього, але змовчала.— Рівні права, еге ж?

Давид повів їх коридором праворуч.

— Хто не знає, то прямо по курсу, поруч з бойлерною,— душова. Попереджаю, вода дуже гаряча,— просторікувала Лейла голосом гіда.— Там також і туалет. Трохи далі — камбуз, поруч — їдальня. Решту вам знати не обов’язково.

— Де Федя? — тихо запитав Данило в Джекі, коли вона порівнялася з ним.

—