Веселка тяжіння - Томас Пінчон

шкіри… — Всі стоять і вдивляються в його охоплене маренням поличчя, уважні чоловіки з охайно підстриженими бачками тримають у руках перлово-сірі вранішні капелюхи, жінки підсмикують спідниці, аби не торкатися подолом тих місць, де страхітливі азійські створіння мікроскопічно рояться на старих дошках підлоги, а екскурсовод показує найцікавіші речі металічною указкою, інструментом вражаюче тонким, по суті, навіть тоншим за рапіру, і блискає ним частіше, ніж очі встигають простежити… — Його Потреба, як ви побачите, зберігається за будь-яких стресів. Ані тілесні захворювання, ані перебої з постачанням, здається, не впливають на… — всі їхні мляві, мілкі очі покірно перебігають за указкою, немовби за фортепіанними акордами в приміській вітальні… від кричущої Потреби аж світиться сперте повітря: цей злиток просто безцінний, з нього ще можна накарбувати соверенів, награвіювати облич великих правителів і запустити в обіг, нехай свідчать. А мандрівка вартісна, ви тільки гляньте на це сяєво, воно варте довгого переїзду промерзлим степом у величезних критих санях завбільшки з паром, лепсько прикрашених у вікторіанському стилі, — а всередині палуби та рівні для пасажирів різного класу, оксамитові бари, добре укомплектовані камбузи, молодий доктор Маледетто, якого дуже вподобали дами, елегантне меню, в якому є все: від «Mille-Feuilles à la Fondue de la Cervelle» до «La Surprise du Vesuve[360]», кімнати для відпочинку обладнані всілякими стереоптиконами і бібліотекою слайдів, дубові туалети начищені до темно-червоного, на панелях різьблені вручну обличчя русалок, акантовий декор, полуднево-садові сюжети, щоб нагадувати клієнтові про рідну домівку, коли він потребує цього найбільше, гарячі нутрощі розташовані високо над карколомним шумовинням кристалів льоду та снігу, яке можна спостерігати з оглядової палуби, плинуть білі пласкі краєвиди, рухомі снігові поля Азії під небом з металу значно низькопробнішого, ніж той, на який ми зібралися подивитись…

Чу П’ян також бачить, як вони приходять, витріщаються і йдуть. Вони — силуети у мареві, вони його розважають. Вони з опію, без нього ніколи не приходять. Тут він намагається не курити гашиш, ну, хіба з увічливості. Такий грудкуватий, загуслий туркестанський фантасмагорик добрий для росіянина, киргиза — та на будь-який варварський смак, але Чу хочеться тільки макових сліз. Видіння ліпші, не настільки геометричні, не настільки схильні до перетворення — повітря, неба — на перські килими. Чу воліє бачити події, мандрівки, комедії. Дізнатися про подібний апетит Чичеріна, цього приземкуватого темноокого емісара з Москви, новоприбулого радянського службовця — цілком достатньо, аби перечепитися через швабру, щоб мильна вода зашипіла підлогою, а відро гонгом гримнуло від подиву. Від захвату!

Незабаром ці злочинні елементи потайки зустрічаються на краю містечка — скандал місцевого значення. Звідкілясь з-під брудного лахміття і ганчір’я, що теліпається на нездоровому жовтому тілі, Чу виймає відразливу і смердючу чорну грудку, загорнуту в шматок Enbekši Qazaq[361] за 17 серпня минулого року. Чичерін дістає люльку — оскільки він із Заходу, то відповідає за технічний бік справи — обсмалену паскудну приспособу з розводами жовтого й червоного на п’юторі[362], не нову, куплену за жменю мідяків у бухарському Кварталі прокажених, так, на той час уже добряче вживану. Бравий капітан Чичерін. Два опійні маніяки присідають навпочіпки під залишками муру, розваленого і потовченого останнім землетрусом. Повз них проїжджають випадкові вершники, хтось їх помічає, хтось не помічає, але всі мовчать. У небі над головою юрмляться зірки, до самого осердя країни вітер жене трави, хвилі перетікають повільно, наче вівці. Вітерець легенький, відносить останній дим дня, запахи стад і жасмину, застояної води, осілої пилюги… вітерець, якого Чичерін ніколи так і не згадає. Так само не пов’язує він вогку мішанину сорока алкалоїдів з гранчастими, відшліфованими і вкритими фольгою молекулами, які одну за одною колись показував йому торговець Вімпе, розповідаючи їхні історії…

— Онейрин і метонейрин. Про ці варіації позаторік повідомляв Ласло Джемф в ACS Journal[363]. Джемфа знову здали в оренду — цього разу як хіміка — американцям, їхня Національна науково-дослідницька рада започаткувала широку програму з дослідження молекули морфію та її можливостей — Десятирічний План, що збігся, як не дивно, з класичним дослідженням макромолекул Карозерса з «DuPont», Великого Синтезиста. Зв’язок? Безперечно, є такий, але ми про нього не говоримо. ННДР щодня синтезує нові молекули, здебільшого з фрагментів молекули морфію. «DuPont» збирає групи на зразок амідів у довгі ланцюжки. Обидві програми, здається, доповнюють одна одну, правда? Американське зло модульного повторення у поєднанні з тим, що, мабуть, і є нашою головною метою в дослідженні: знайти речовину, здатну погамувати сильний біль і не викликати звикання.

— Результати наразі не вселяють великої надії. Схоже, ми наразилися на дилему, закон Природи, щось дуже схоже на ситуацію Гейзенберґа. Існує якийсь майже цілковитий паралелізм між аналгезією та звиканням. Що більше болю вона забирає, то більше ми її хочемо. Скидається на те, що одного без іншого нам не отримати, як фізику-ядернику не визначити положення частинки без невизначеності щодо її швидкості…

— І я міг би вам таке сказати. Але навіщо…

— Навіщо? Любий мій капітане. Навіщо?

— Гроші, Вімпе. Аби викинути гроші на смітник заради безнадійного пошуку…

Дуже чоловічий доторк до його погона. Середньовічна усмішка, сповнена Weltschmerz[364].

— Взаємовигідний обмін, Чичеріне, — шепоче торговець. — Питання рівноваги пріоритетів. Дослідникам не треба платити багато, тому навіть «IG» може дозволити собі без надії сподіватися… Лишень подумайте, що означає віднайти такий засіб — раціональне звільнення від болю без додаткової ціни за звикання. Без додаткової вартості — аякже, у вченні Маркса та Енгельса все ж таки щось є, — заспокоює клієнта. — Попит на «звикання» не має нічого спільного з болем, зі справжніми економічними потребами, не має стосунку до виробництва чи праці… і таких невідомих нам потрібно менше, а не більше… Справжній біль ми вміємо виробляти. Передусім, війни… заводські верстати, аварії на промисловості, отруйні домішки в їжі, воді, ба навіть у повітрі — всі ці величини безпосередньо пов’язані з економікою, ми їх знаємо і здатні контролювати. Але «звикання»? Що нам про нього відомо? Туман і примари. Навіть двом експертам нізащо не домовитися щодо визначення цього поняття. «Змушування»? А кого не змушують? «Сприйнятливість»? «Залежність»? А що це таке? Все, що ми маємо, це тисячі академічних теорій. Раціональна економіка не залежить від психологічних примх. Ми не могли планувати…

Що ж то за недобре передчуття затріпотіло у правому коліні Чичеріна? Яке воно — пряме перетворення болю на золото?

— Ви насправді такий негідник чи прикидаєтеся? Дійсно торгуєте болем?

— Болем торгують лікарі, але чомусь нікому навіть на думку не спадає дорікнути їм за це шляхетне покликання.