Веселка тяжіння - Томас Пінчон
До осердя невідомості Чичерін їде зі своїм вірним киргизьким супутником Джакипом Куланом. Кінь Чичеріна чимось подібний до нього самого — апалуза із Америки на ім’я Змій, він — щось на зразок перехідного прапора. Ще позаторік Змій жив у Саудівській Аравії, отримуючи щомісяця чек від навіженого (або, якщо вам до вподоби бачення параноїка, страхітливо раціонального) нафтопромисловця з Мідленда, штат Техас, аби кінь якнайдалі тримався від американських родео, де знаменитий напівдикий мустанг Опівніч у ту пору розкидав молодих вершників під спалені сонцем загородки. Змій не настільки дикий, як Опівніч, але послідовно схильний до вбивства, і що найгірше — непередбачуваний. Якщо сісти на нього верхи, він може це сприйняти з байдужістю, навіть бути покірним, наче юна діва, аж раптом, знову ж таки, без найменшого попередження, вихопившись із останнього здригання глибокого позіху, одним ударом копита може вас просто вбити, тої ж миті по-зміїному витягнувши голову до місця, де ви вріжете дуба. І не скажеш, що, мовляв, місяцями він може бути спокійним. Досі він нехтував Чичеріним, але тричі намагався зробити щось подібне з Джакипом Куланом. Двічі киргиза рятувало тупе везіння, а втретє він вчепився у жеребця і їхав на ньому досить довго й домігся від Змія такої-сякої слухняності, але щоразу, йдучи до брязкання загорожі Змія на схилі гори, несе разом з ремінною упряжжю та шматком рубцюватого гобелена, яким вкриває коневі хребет, також і сумнів, невтішну імовірність того, що попереднього разу киргизу не вдалось укоськати коня, і Змій тепер тільки вичікує слушної нагоди…
Вони їдуть геть від залізниці, подалі від приємніших країв. По крупу та на стегнах апалузи вибухають чорні та білі зорі. Посеред кожної такої нової зірки видно чітке коло вакууму, безбарвне, на них дивляться полудневі киргизи з узбіччя, шкіряться й відвертаються до обрію.
Дивна, дуже дивна динаміка нафти та примхи нафтових магнатів. Після Аравії Змій бачив не одну переміну на шляху до Чичеріна, який може бути його другою половиною — чимало конокрадів, важкі перегони, конфіскації то одним урядом, то іншим, втечі до щораз віддаленіших країв. Цього разу від тупотіння копит кидаються врозтіч киргизькі фазани, великі, наче індики, чорно-білі з криваво-червоною облямівкою навколо очей, вони тупцяють до нагір’я, а Змій переживає, можливо, останню свою пригоду, вже не пам’ятаючи джерел в оазах, повитих димом, бородатих чоловіків, вирізьблені, інкрустовані перламутром лаковані сідла, поводи з крученої козлячої шкіри, жінок на сідельних подушках, що виють від захвату в кавказьке нічне передгір’я, а хіть і буря несуть їх уздовж ледь помітної стежки… лишень сліди залишаються позаду на цих буйних трав’янистих пасовищах; тіні вгамовуються і заспокоюються у фазанячій метушні. Два вершники наполегливо прокладають шлях углиб степу, ближче до ночі запах лісів потроху зникає. На осонні, яке наразі ще не їхнє, чекає… Якесь… На них чекає неймовірне створіння, височезне і палаюче…
Навіть тепер у дорослих мріях до схвильованої Галини під’їжджає крилатий вершник, червоний Стрілець із революційних плакатів дитинства. Далеко від ґвалту, снігу, зазубрених вулиць вона зіщулюється в азійській пилюці, виставленим до неба задом очікуючи на перший дотик його… цього… Сталеві копита, зуби, якийсь посвист, помах пір’я по крижах… дзвінка бронза кінної статуї на площі і її обличчя, втиснуте у землетрусний степ…
— Він солдат, — це Люба про Чичеріна, — і він дуже далеко від дому.
Виряджений на дикий Схід, робить справу тихо, не виявляючи емоцій і явно через якийсь офіційний примус. Чутки настільки ж несусвітні, наскільки апатична ця земля. У кімнаті відпочинку сержанти пащекують про жінку: неймовірна радянська куртизанка, що носила ліфчик з білої лайки і щоранку голила витончені ноги аж од промежини. Грана кіньми Катерина в горностаї та діамантах, осучаснена. Спектр її коханців — від міністрів до таких, як капітан Чичерін, зрозуміло, що серед ліпших найліпший. Тимчасом як нео-Потьомкіни борознили заради неї далеку Арктику, а вмілі технократичні самці зводили поселення в безкраїй тундрі, цілі урбаністичні абстракції з криги та снігу, нахабний Чичерін перебував у столиці, влаштувався у неї на дачі, де вони бавилися в рибалку та рибку, козаків і розбійників, мандрівника і край відомого світу. Коли влада зрештою звернула на них увагу, Чичерін не поплатився за це життям, його навіть не відправили на заслання, він заплатив кар’єрою — настільки розходилися в ті дні вектори. Добру частину ліпших років віддаєш Центральній Азії або посаді аташе в якомусь місці на зразок Коста-Рики (ну, він волів би подивитися на Коста-Рику — трохи відпочити від цього чистилища, аби тасувався прибій, зеленіли ночі, як же він сумує за морем, як мріє про чорні вологі очі, як його власні, про колоніальні очі, що дивляться вниз із балконів з вивітреного каменю…)
А тим часом інша чутка розповідає про його зв’язки з легендарним Вімпе, головним торговим агентом «Ostarzneikunde GmbH[357]», дочірньої компанії «IG». Загальновідомо, що представники «IG» за кордоном — це, по суті, німецькі шпигуни з осідком у берлінському офісі, відомому як «NW7», і цій історії про Чичеріна повірити значно складніше. Якби це виявилося достеменною правдою, Чичеріна тут би не було — бо не могло так статися, щоб йому зберегли життя і відпустили б никати сомнамбулою у східних гарнізонних містечках.
Безперечно, він міг бути знайомий із Вімпе, їхні життєві
