Веселка тяжіння - Томас Пінчон
— Мій «роботодавець» — Радянська держава.
— Так? — Вімпе сказав «є моделлю», а не «буде». Дивно, що вони так далеко зайшли у своїй розмові, якщо взагалі кудись зайшли, маючи настільки різні переконання. Однак Вімпе значно цинічніший і міг би визнати більше правди, перш ніж стане незручно. Можливо, його терпіння щодо Чичерінової червоноармійської версії економіки справді велике, бо розійшлися вони як друзі. Вімпе перевели до Сполучених Штатів («Chemnyco», Нью-Йорк) невдовзі після того, як Гітлер став канцлером, і, за гарнізонними чутками, зв’язок Чичеріна з ним перервався назавжди.
Але все це лише чутки, і покладатися на їхню хронологію не варто — одразу виявляються суперечності. Перебути зиму найліпше в Середній Азії, якщо тільки ви не Чичерін. А якщо ви таки Чичерін, що ж, тоді ви потрапляєте у делікатне становище. Хіба ні? — адже доведеться перебувати зиму з параноїдальними підозрами щодо того, чому ви тут взагалі опинилися…
Через Енціана, через триклятого Енціана. Чичерін ходив у Красный Архив, гортав документи, щоденники і журнали епічного, хоча й приреченого на невдачу переходу адмірала Рождественського, деякі й по двадцяти роках лишаються засекреченими. І тепер він знає. А якщо все це є в архіві, то й Вони також знають. Звабливих панянок і німецьких торговців наркотою цілком достатньо, щоб вислати чоловіка на схід у будь-який період історії, але Вони не будуть Самими Собою, не будуть там, де Вони є, якщо в їхніх уявленнях про покарання не буде бодай трохи від Данте. Звичайної помсти, може, і вистачило б для воєнного часу, але міжвоєнна політика потребує симетрії й елегантного погляду на справедливість аж до виряджання її — дещо на декадентський манір — у машкару милосердя. Це складніше за масову страту, важче, та й задоволення менше, але по всій Європі, можливо, по всьому світу, відбуваються приготування, яких Чичеріну не видно, і їм у міжвоєнний період заважати не можна…
Складається враження, що в грудні 1904 року адмірал Рождественський, командувач флотилії з сорока двох російських бойових кораблів, на всіх парах зайшов у порт Людеріцбухт, що на південному заході Африки. Розпал Російсько-японської війни, Рождественський прямував у Тихий океан на допомогу іншій російській флотилії, на багато місяців закритій японцями в Порт-Артурі. З Балтики навколо Європи й Африки, а відтак через увесь Індійський океан на північ уздовж краю азійського узбережжя — це стане одним з найбільш вражаючих морських переходів в історії: сім місяців і 18 000 миль шляху до того дня на самому початку літа у водах між Японією та Кореєю, коли адмірал Тоґо вигулькнув із засідки біля острова Цусіма і до настання ночі подав Рождественському його дупу на таці. До Владивостока дійшло тільки чотири російські кораблі, а решту підступний япошка потопив.
Батько Чичеріна служив каноніром на флагманському кораблі «Суворов». Флотилія стояла у Людеріцбухті тиждень, намагаючись запастися вугіллям. Невелику переповнену гавань шмагали шторми, «Суворов» безперестанку бився об судна-вуглярі, здирав обшивку з корпусу, пошкодивши не одну свою 12-фунтову гармату. Налітали шквали, липкий вугільний порох вихорився й осідав геть на все: на людей і на сталь. Моряки працювали цілодобово, вночі з прожекторами на палубі, носили мішки з вугіллям, майже осліплі від яскравого світла, працювали лопатами, пітніли, кашляли, бурчали. Дехто божеволів, кілька спробували накласти на себе руки. Старший Чичерін після двох таких діб пішов у самоволку і не повертався, аж поки все не скінчилося. Знайшов дівчину гереро, що втратила чоловіка під час повстання проти німців. Коли сходив на берег, такого не планував і навіть не мріяв. А що йому було відомо про Африку? У Санкт-Петербурзі він мав дружину й малюка, який щойно навчився перевертатися, і донедавна Кронштадт був найдальшим містом, куди ходив старший Чичерін. Йому хотілося відпочити від робочих вахт, взагалі від самого вигляду… від того, що збиралися йому повідомити чорно-біле вугілля і дугове світло… жодних барв, навколо нереальність — але знайома нереальність, вона застерігає: Все Це Інсценізація, аби Подивитися, Як Я Вчиню, Тому Не Можна Робити Жодного Неприпустимого Кроку… в останній день свого життя, коли на нього зі свистом полетить японське залізо з кораблів настільки далеких у мареві, що й не розгледиш, він подумає про обвуглені обличчя тих, кого вважав знайомими, про людей, що перетворюються на вугілля, прадавнє вугілля, яке мерехтіло кожним своїм кристалом у захриплому потріскуванні «свічок Яблочкова», кожна лусочка — точне влучання… змова вуглецю, хоча «вуглецем» старший Чичерін його ніколи не називав, то була сила, якої він уник, відчуття надто безглуздої влади, що тече не в той бік… у ній він відчував запах Смерті. Тому дочекався, поки корабельний старшина відвернеться припалити цигарку, і пішов собі геть — всі вони були надто чорними, штучно чорними, щоб одразу помітити, що хтось ушився, — і на березі знайшов правдиву чорноту серйозної дівчини-гереро, яка здалася йому живильним ковтком свіжого повітря після довгого ув’язнення, і він залишився з нею на краю плаского сумного містечка біля залізниці в однокімнатній хатині з тонкого гілля, пакувальних ящиків, осоки і твані. Відгонило дощем, потяги кричали й пахкали, чоловік і жінка вилежувались у постелі й пили «карі» — його вигонили з картоплі, гороху і цукру, а мовою гереро це слово означає «напій смерті». Наближалося Різдво, і він дав їй медаль, якою був нагороджений під час гарматних стрільб колись давно, ще на Балтиці. На той час вони вже знали, як одне одного звати, вивчили кілька слів мовою одне одного — боюся, щасливий, спати, любов… започаткували нову мову, своєрідний суржик, яким у всьому світі хіба самі лиш вони і говорили.
Але він повернувся. Його доля — Балтійський флот, і цього ані він, ані його дівчина не піддавали сумніву. Шторм пошумів далі, море вкрилося туманом. Чичерін на всіх парах пішов геть, знову запертий у темному смердючому відсіку нижче ватерлінії «Суворова», пив на Різдво горілку і розповідав брéхні про те, як провів час там, де нема хитавиці, ген на краю сухого вельду,
