Веселка тяжіння - Томас Пінчон
А про Галину й поготів. Галину навіть «спогадом» важко назвати, вона більше скидалася на якусь алфавітну карлючку, на розбирання гвинтівки Мосіна у польових умовах — так, це все одно, що пам’ятати про необхідність притримувати спусковий гачок вказівним пальцем лівої руки у відтягнутому положенні, коли правою виймаєш затвор, набір взаємопов’язаних застережних заходів, частина життєвих процесів між трьох вигнанців — Галини/Люби/Чичеріна, під час яких виробляються зміни, своя маленька діалектика, аж поки все не закінчується, тому поза межами структури нема навіть що згадати…
Її очі ховаються у залізних тінях, очниці потемніли, наче від влучних ударів. Нижня щелепа маленька, квадратна, випнута, коли говорить, видно нижні зуби… майже ніколи не всміхається. Різкі контури обличчя окреслюють міцно спаяні кістки черепа. Її оточує аура крейдяної пилюки, господарського мила, поту, а в кутку кімнати, біля вікна, відчайдушна Люба, гарненька соколиця. Галина її навчала, лишень Люба з-поміж них літає, лишень вона знає про верстове пірнання, удар кігтями, кров, а її сухорлявій господині судилося лишатись унизу, в класі, затиснутою словами, завіяною кучугурами та морозяними візерунками білих слів.
За хмарами пульсує світло. Чичерін несе болото вулиці у Центр, Люба береться рум’янцем, догідливий різнороб-китаєць Чу П’ян кланяється до землі, один чи двійко ранніх учнів дивляться непроникними поглядами. Мандрівний «місцевий» учитель Джакип Кулан підводить очі від безладно розкиданих пастельних топографічних карт, чорних теодолітів, шнурівок, тракторних сальників, свічок запалювання, з’єднувальних тяг у солідолі, сталевих планшетів, патронів калібру 7,62 мм, крихт і недогризків лепëшек, аби попрохати сигарету, що уже вигулькнула у Чичеріна з кишені і дивиться просто на нього.
Вдячно всміхається. Про всяк випадок. У намірах Чичеріна він не певен, тим паче, у дружбі росіянина. Батька Джакипа Кулана вбили під час повстання 1916 року, той намагався втекти від загонів Куропаткіна через кордон, до Китаю — був серед приблизно ста втікачів, яких одного вечора перебили біля пересохлої річки, яку можна простежити на північ до самих витоків початку на вершині світу. Охоплені панічним страхом, російські поселенці оточили і вколошкали смаглявих біженців лопатами, вилами, старими рушницями — всім, що під руку трапилося. Звичайна справа у тогочасному Семиріччі, навіть на такій відстані від залізниці. Того страхітливого літа вони полювали на сартів, казахів, киргизів і дунганів, немов на якусь дичину. Вели щоденний підрахунок — змагання доволі добродушне, але не просто гра. Тисячі невгамовних тубільців знайшли свою смерть, їхні імена і навіть кількість утрачені назавжди. Відтінок шкіри, предмети одягу були підставою кинути до буцегарні, відлупцювати, а чи навіть убити. Навіть голоси, бо рівнинами поширювалися чутки про німецьких і турецьких агентів — не без допомоги Петрограда. Вважалося, що тубільне повстання — справа іноземців, міжнародна змова з метою відкрити новий фронт у війні. Ще трохи західної параної, що переконливо обґрунтовувалася європейською політичною рівновагою. Які могли бути казахські, киргизькі — Східні — інтереси? Хіба не щасливі національності? Хіба п’ятдесят років російського правління не принесли прогресу? збагачення?
Наразі за зволенням з Москви Джакип Кулан — син національного мученика. До влади прийшов грузин, до влади в Росії, стародавньої й абсолютної, наказавши Бути Добрими до Національностей. І хоча милостивий тиран робить, що може, Джакип Кулан якимсь чином залишається таким самим «тубільцем», що й раніше, росіяни щодня вимірюють ступінь його замиреності. Його червоно-буре обличчя, продовгасті вузькі очі й запилюжені чоботи, те, куди він їздить під час подорожей, і що насправді відбувається в наметах Десь Там, в аулах, серед вітрів — у такі таємниці вони вже не заглиблюються, не мають бажання того торкатися. Вони по-дружньому підсовують йому сигарети, будують для нього паперове буття, використовують як Освіченого Носія Мови. Йому дозволяють виконувати свою функцію — та й по всьому… за винятком того, що час від часу — Любин погляд, у якому є щось від соколиці — пута, небо і земля, подорожі… Або від Галини — мовчанка там, де могли бути слова…
Тут вона стала великою шанувальницею мовчання. Велике мовчання Семиріччя ще не має алфавіту і, можливо, ніколи й не матиме. Мовчання готове постати в кімнаті щомиті, у самісінькому серці, знову надаючи крейді та паперові розсудливих радянських альтернатив, принесених сюди лікнепівцями. Того мовчання не заповнити новому тюркському алфавітові, не ліквідувати його, бо воно неосяжне і страхітливе, як стихії у цьому закапелку, розраховане на помітно більшу Землю, на планету більш дику і далеку від сонця… Вітри, міські сніги та хвилі спеки в Галиному дитинстві ніколи не були настільки всеохопними, настільки безжальними. Сюди їй хотілося, аби дізнатися, що таке землетрус, як перечекати піщану бурю. Як би це виглядало, щоб вона повернулася назад, назад до міста? Їй часто мариться якась вишукана модель з пап’є-маше, місто будівничого, до неймовірності деталізоване, настільки крихітне, що підошви її чобіт одним кроком знесуть цілі його квартали, але водночас вона мешканка того міста, крихітного міста, прокидаючись пізньої ночі, кліпаючи у разюче світло дня, очікуючи знищення, ударів з небес, страшенно перенапружена від чекання, неспроможна навіть назвати те, що наближається, але знаючи — воно надто страхітливе, щоб назвати, — це вона сама, її середньоазійське внутрішнє «я» велетки, і цієї Безіменної Істоти вона так боїться…
Ці високі, зоресяжні мусульманські ангели… О, wie spurlos zerträte ein Engel den Trostmarkt[356]… Він безперестанку там, на заході, цей африканський єдинокровний брат зі своїми томиками віршів, заскородженими і засіяними тевтонським шрифтом, чорним, як згарище, — він чекає, плямуючи одна за одною сторінки, аж ген за незліченними верстами низин і зонального світла, які щороку хиляться, коли настає їхня осінь, припадає до загривка планети, немов старий цирковий вершник, що намагається привернути увагу своєю парсуною, але щоразу, після чергового досконалого кола навколо арени, йому це не вдається.
Але хіба Джакип Кулан час від часу — правда, нечасто — не дивився на Чичеріна через весь навчальний клас або несподівано з-поза зеленої глибочіні вікна дуже особливим поглядом? Хіба не казав йому той погляд: «Хай би що
