Веселка тяжіння - Томас Пінчон
— Що далі на південь, — провадить Шнорп, — то швидше ковзає тінь, а на екваторі — тисяча миль на годину. Фантастика. Долає звуковий бар’єр десь над південною Францією — приблизно на широті Каркасона.
Вітер спроваджує їх далі на північний схід.
— Південна Франція, — згадує Слотроп. — Авжеж. Ось і я там здолав швидкість звуку…
□□□□□□□
Зона повниться літом: за уламками стін душі віднаходять спокій, швидко засинають, згорнувшись калачиком у вирвах від снарядів, злягаються під трубами водогону, задерши сірі сорочки, безтямно марять серед полів — їжею, забуттям, інакшою історією…
Тиша — притулок звуку, як відступ прибою перед хвилею припливу: звук спливає схилами акустичних проходів, щоб в іншому місці зібратися великим шумовим сплеском. Корови — величезні поплямовані чорно-білим незграби, нині запряжені для оранки — німецькі ж бо коні у Зоні майже вимерли, — з незворушними мордами пруться просто на засіяні ще взимку мінні поля. Страхітливі вибухи гримлять по всіх угіддях, роги, шкури та яловичий фарш зливою падають на околиці, а погнуті дзвіночки тихенько лежать у конюшині. Коням стало б розуму не наражатися на таку небезпеку, але німці розтринькали своїх коней, розпорошили породу, загнали їх далі нікуди — у сталеві огроми, у ревматичні драговини, у непокриті зимові холоди нещодавніх Фронтів. Деякі, можливо, знайшли порятунок у росіян, яким ще потрібні коні — їх часто чути вечорами. Багаття видно за багато миль з-за букових лісосмуг крізь серпанок північного літа — він майже сухий і надає язикам полум’я гостроти леза, — коли десяток акордеонів і гармошок звучать одночасно розхитаними акордами з язичковим дзвоном, а пісні переповнені всіляких жалібних -ствій і -зних, дівочі голоси лунають найчистіше. Коні іржуть і тупцяють шелесткою травою, чоловіки та жінки дуже добрі, винахідливі, вперті — найвеселіші серед вцілілих у Зоні.
По всій цій тріпотливій плоті туди й сюди никає божевільний стерв’ятник Чичерін — металічніший за будь-що інше. Коли він говорить, підморгують сталеві зуби, під шевелюрою — срібна пластинка. Золоте дротяне плетиво тривимірним татуюванням стягує потрощені хрящі та кістки у правому колінному суглобі, завжди відчутне, ручної роботи печатка болю, його найшляхетніша бойова нагорода, бо невидима, і лишень він її відчуває. Чотиригодинна операція, та ще й у темряві. Східний фронт: ніяких тобі антибактеріальних препаратів, жодної анестезії. Звичайно ж, він цим пишається.
Він прийшов сюди — із накульгуванням, незмінним, як золото, — з холоду, з низин, із таємниці. Офіційно він підпорядковується ЦАГІ, себто Центральному аерогідродинамічному інституту в Москві. До його обов’язків серед іншого входить і технічна розвідка, але справжня його місія в Зоні має приватний характер з поволокою одержимості і не відповідає, як йому вже неодноразово зауважувало керівництво, суспільним інтересам. Чичерін усвідомлює, що в буквальному сенсі все це не так і далеко від правди, але не впевнений у мотивах тих, хто його застерігає. Хай би що вони казали, у ліквідації Енціана в них може бути свій інтерес, і з Чичеріним вони можуть розходитися хіба що в питанні строків і мотивів. Мотиви Чичеріна — не політичні. Державка, яку він будує в німецькому вакуумі, ґрунтується на непереборній потребі, і він цю потребу вже навіть не намагається зрозуміти, — на необхідності знищити Шварцкомандо і його легендарного зведеного брата Енціана. Чичерін — виходець з нігілістів, серед його пращурів донесхочу політично вмотивованих бомбометальників та успішних вбивць, проте він навіть не далекий родич того Чичеріна, що доклався з Вальтером Ратенау до підписання договору в Рапалло. Той меншовик, що потім зробився більшовиком, був далекоглядним, і в еміграції, і після повернення вірив у Державу, що всіх їх переживе, коли хтось прийде і займе його місце за столом так само, як він сів у крісло Троцького — сидільці приходять і відходять, а крісла залишаються… та нехай. Такою є Держава. Але знову ж таки, є і чичерінський різновид, смертна Держава, що не переживе певних людей. Він пов’язаний душевною любов’ю і тілесним страхом зі студентами, що загинули під колесами карет, з очима, у яких легко вгадуються безсонні ночі, з руками, одержимо простертими назустріч смерті від абсолютизму. Він заздрить їхній самотності, прагненню йти по життю одинаками, поза будь-якими межами, навіть поза військовими структурами, часто без будь-якої підтримки чи любові. Його власна мережа вірних фройляйн по всій Зоні — це компроміс: він знає, що в ній забагато затишку, хай навіть при непоганих розвідданих, але відчутна небезпека кохання, звиклості все одно для нього надто дріб’язкова, якщо зважити на те, що він має зробити.
Початок сталінських часів Чичерін зустрічав у далекому ведмежому закамарку — в Семиріччі[355]. Влітку в зелених оазах розпливчастим химерним сплетінням пітніли зрошувальні канали, взимку на підвіконнях шерегами вишиковувалися липкі чайні склянки, солдати грали у преферанс і виходили надвір хіба що справити нужду або постріляти зі щойно модернізованої гвинтівки Мосіна у здивованих вовків. То був край п’яної ностальгії за містами, мовчазних киргизьких вершників, нескінченного тремтіння землі… через землетруси ніхто не будував нічого вищого за один поверх, тож місто мало вигляд, як у вестерні: поруділа брудна вулиця, а обабіч грандіозні дво-і триповерхові фальшиві фасади.
Він приїхав у таку далечінь, щоб подарувати місцевим племенам алфавіт: тут було тільки усне мовлення, жест, дотик, навіть арабський шрифт не довелося витісняти. Чичерін працював під дахом тутешнього «лікнепу», відомого у Москві як «червоні юрти». З рівнин з’їжджалися молоді та старі киргизи, від них тхнуло кіньми, кумисом і трав’яним димом, вони заходили досередини і витріщалися на грифельні дошки з крейдяними карлючками. Церемонний латинський шрифт був незвичним навіть для російських кадрів — високої Галини у списаних армійських штанях і сірих козацьких сорочках… для Люби з хвилястим волоссям і м’яким обличчям, Галиної подружки… для Вацлава Чичеріна, політичної нишпорки… всі — хоча ніхто про це й не думав — представляли НТА (Новий тюркський алфавіт) у цілковито незнайомій країні.
Уранці після перекусу Чичерін зазвичай прошкував до червоної юрти повитріщатися на вчительку Галину, вона брала тим, що можна назвати жіночим зчепленням з його натурою… ну… часто, значить, він виходив надвір і бачив, як вранішнє небо сповнювалося блискавицями: поривчастими, несамовитими, страхітливими. Ледь чутно здригалася земля, здавалося, що настає кінець світу, хоча в Середній Азії таке трапляється часто. Одне по однім всеосяжне пульсування небес. Хмари, деякі з доволі виразним профілем, чорні й позублені, пливуть армадами до азійської Арктики понад незліченними десятинами трави, зелених і бурих стебел ведмежого вуха, що брижами стелилися ген-ген далеко у степ. Неймовірний вітер,
