Веселка тяжіння - Томас Пінчон
Отакої! А чи взагалі Чичерін усвідомлює, на що він важить своєю фальшивкою? Це навіть більше за блюзнірство, це буквально запрошення до релігійної війни. Відповідно, за Блобадяном усім Чорним містом женеться верескливий натовп арабістів, вони вимахують ятаганами і моторошно клацають зубами. Нафтові вишки, кістяки у пітьмі, стоять на варті, зі схованок вилазять подивися на все це горбані, прокажені, гебефреники й ампутанти — порозлягалися на іржавих закрайках нафтодобувного обладнання, всезагальне небо всіялося мозаїкою первісних кольорів. Вони займають комірчини, засіки й закутки адміністративної порожнини, залишеної після Революції, коли представників «Dutch Shell» попросили покинути місто й усі англійські та шведські інженери подалися додому. У Баку тепер період затишшя, скорочення витрат. Усі нафтові гроші, викачані з цих родовищ Нобелями, пішли на Нобелівські премії. Нові свердловини бурять уже в інших місцях — між Волгою й Уралом. Настав час для ретроспекції, рафінування виснаженої нещодавньої історії, сірководневої і чорної, з інших шарів помислів Землі…
— Сюдою, Блобадян, скоріш. — Арабісти наздоганяють, улюлюкають пронизливо, безжально серед червоно-помаранчевих зірок над стійбищем бурових вишок.
Грюк. Останній люк зачинено.
— Зачекай — що це?
— Ходімо. Час рушати.
— Але я не хочу…
— Ви не хочете стати ще одним безжально вбитим невірним? Запізно, Блобадяне. Ходімо…
Найперше він навчився змінювати коефіцієнт рефракції, може вибрати будь-що між прозорим і світлонепроникним. Коли перший захват від експериментування минає, він зупиняється на ефекті блідого смугастого оніксу.
— А вам личить, — бурмочуть його провідники. — Тепер швидше.
— Ні, я маю віддати Чичеріну все, що йому заборгував.
— Запізно. Ви йому нічого не винні. Більше ні.
— Але він…
— Він блюзнір, для такого в ісламу є інші підходи. Ангели та санкції, а ще обережні допити. Облиште, у нього свій шлях.
Наскільки алфавітною є природа молекул. Про це дізнається кожен — знаходить Комітети з питань молекулярної структури, досить схожі на пленарні засідання НТА.
— Бачите, як вони вилучаються з грубого потоку — формуються, очищуються, виправляються точнісінько так само, як і ви колись викуповували свої букви із беззаконного, смертного потоку людського мовлення… Ось наші літери, наші слова: вони також можуть модулюватися, розламуватися, повторно з’єднуватися, перевизначатися, співполімеризуватися одне з одним у всесвітніх ланцюгах, що час від часу спливають на поверхню над тривалим молекулярним мовчанням, наче видимі частини гобелена.
Блобадян доходить висновку, що Новий Тюркський Алфавіт — лише одна з версій процесу, давнішого і більш свідомого себе, ніж той, про який він мав підстави мріяти. Поступово несамовита конкуренція між
та [g] блякне до рівня дитячих спогадів. Туманні пересуди. Він пішов далі — колись понурий бюрократ із випнутою верхньою губою, як у шимпанзе, а тепер шукач пригод, що вирушив у власну мандрівку підземним потоком, геть не переймаючись, куди він його занесе. Десь там? у горішній течії? він загубив гордість за те, що колись йому трохи навіть було шкода Вацлава Чичеріна, якому не судилося побачити те, що бачить Блобадян…Друкують уже без нього. Хлопчики-посильні бігають поміж рядами столів, тріпочучи в повітрі замащеними гранками. Тубільні друкарі проходять прискорені курси набору НТА за участі фахівців, перекинутих літаками з Тифліса. У містах розклеюють друковані плакати, у Самарканді й Бішкеку, у Вірному і Ташкенті. На тротуарах і стінах з’являються перші друковані лозунги, перші у Середній Азії написи «хуй», перші заклики «бий ментівських комісарів» (а дехто так і робить! таки щось значить отой алфавіт!), тож виходить, що магія, відома шаманам на вітрах, починає працювати вже й на політичному рівні, а Джакип Кулан чує, як уночі примара його лінчованого тата скрипучим пером виводить каліграфічні А та Б…
Десь у цей час Чичерін і Джакип Кулан переходять через невисокі пагорби і спускаються в село, до якого йшли. Люди зібралися в коло — празникують всенький день. Тліють багаття. Посеред натовпу розчищено невеличкий майданчик, тож навіть з такої відстані долинають два юні голоси.
Це — айтис, співоче змагання. Хлопець із дівчиною стоять у центрі села, у них триває такий собі насмішкуватий двобій: ти-наче-мені-подобаєшся-хоч-і-маєш-своїх-тарганів… гра, а мелодія шарпається туди-сюди, туди-сюди з бреньканням і триньканням кобизу й домбри. З дотепних рядків сміються. Треба завжди бути напоготові: обмінюєтеся чотирма рядками, перший, другий і четвертий мають римуватися, рядки хоч і довільної довжини, але не надто довгі, аби вистачило дихання. Не так і просто. І досить дошкульно, в деяких селах після айтисів суперники роками не розмовляють. Коли Чичерін і Джакип Кулан в’їжджають у село, дівчина кпить із коня свого супротивника, який дещо — ну, не дуже, але трохи приземкуватий… по правді, таки дещо гладкий. Дуже тлустий. Хлопця це зачіпає, він дратується. У відповідь випалює про те, як збере ватагу хлопців і зітре її на порох з усією сім’єю. Слухачі відповідають чимсь на зразок «гм-м». Ніхто не сміється. Вона скупо всміхається і співає:
Ти, видко, щоночі дудлиш кумис,
Бо й слова твої пахнуть, наче кумис,
Що мій брат ходив учора шукати,
Бо хтось краде у нього кумис.
Отак! Згаданий брат вже мало не падає зі сміху, а хлопчині-супернику й геть непереливки.
— Ну, це надовго. — Джакип Кулан спішується і розминає коліна. — Он він сидить.
Дуже старий акин — мандрівний казахський співак — сидить із чашкою кумису, куняє біля багаття.
— Ти впевнений, що він…
— Заспіває. Він проїхав усю країну. А як не заспіває, то зрадить своєму ремеслу.
Вони сідають долі, і їм подають чашки з вибродженим кобилячим молоком, по шматку ягнятини, по лепёшке і жмені суниць… Хлопець і дівчина й далі воюють голосами, а Чичерін раптом розуміє, що незабаром сюди хтось придибає і почне записувати це Новим Тюркським
