Дюна - Френк Херберт

— Грав у пірамідальні шахи, — мовив Барон. — Як мило. Ти переміг?

— Я… так, дядьку, — Фейд-Раута намагався приховати тривогу.

Барон ляснув пальцями.

— Нефуде, хочеш повернути мою прихильність?

— Сір, що я накоїв? — тремтячи запитав Нефуд.

— Це вже не важливо, — відказав Барон. — Фейд переміг наглядача за рабами в хеопс. Ти чув?

— Так… сір.

— Візьми трьох людей і піди до наглядача, — сказав Барон. — Задуши його гаротою. Коли закінчиш, принеси мені тіло, аби я бачив, що все виконано добре. Нам на службі не потрібні такі невправні гравці в шахи.

Фейд-Раута зблід і ступив крок уперед.

— Але, дядьку, я….

— Пізніше, Фейде, — махнув рукою Барон. — Пізніше.

Двоє охоронців, які рушили до спальні Барона за тілом хлопчика-раба, пройшли повз передпокій, несучи труп, руки якого звисали долу. Барон дивився на охоронців, доки ті не зникли з поля зору.

Нефуд підійшов до Барона.

— Ви бажаєте, щоб я вбив наглядача просто зараз, мілорде?

— Зараз, — підтвердив Барон. — А коли закінчиш, додай до свого списку ще цих двох, які щойно пройшли повз нас. Мені не сподобалося, як вони несли тіло. Такі речі треба робити делікатно. Хочу побачити і їхні трупи.

Нефуд промимрив:

— Мілорде, якщо я щось…

— Роби, як наказав твій господар, — гарикнув Фейд-Раута, міркуючи: «Тепер хоча б власну шкуру врятувати».

«Добре! — подумав Барон. — Принаймні він уміє програвати. — Барон усміхнувся сам до себе: — А ще малий знає, що саме мені до вподоби, й зробить усе, аби мій гнів оминув його. Він знає, що я маю зберегти його. Кому ж іще я зможу передати правління, коли відійду від справ? Інших здібних у мене нема. Але він має вчитися! А я маю убезпечити себе, доки він учиться».

Нефуд кивнув гвардійцям, щоб ті допомогли йому, і вийшов за двері.

— Ти не проведеш мене до покоїв, Фейде? — запитав Барон.

— Як забажаєте, — уклонився Фейд-Раута. «Мене викрито» — промайнуло в нього в голові.

— Після тебе, — вказав на двері Барон.

Лише хвилинка вагання виказала страх Фейда-Раути. «Я зазнав остаточної поразки? — запитував він сам себе. — Невже він устромить отруєний клинок мені в спину… повільно, крізь щит? Чи є в нього інший спадкоємець?»

«Нехай переживе мить жаху, — думав Барон, крокуючи за небожем. — Він посяде моє місце, але я сам вирішу, коли. Я не дозволю йому зруйнувати все, що я вибудував!»

Фейд-Раута намагався йти не надто швидко. Він відчував, як на спині в нього виступили сироти — неначе тіло саме хотіло знати, коли ж зазнає удару. Його м’язи то розслаблялися, то напружувалися.

— Ти чув останні новини з Арракіса? — запитав Барон.

— Ні, дядьку.

Фейд-Раута змусив себе не озиратися. Він повернув у коридор зі службового крила.

— У них там серед фрименів з’явився новий пророк чи то пак релігійний лідер, — сказав Барон. — Вони звуть його Муад’Дібом[58]. Доволі кумедно. Це означає «миша». Я сказав Раббанові, що нехай вони бавляться своєю релігією. Матимуть, що робити.

— Це дуже цікаво, дядьку, — відказав Фейд-Раута. Він повернув до особистого коридору в дядькові покої, дивуючись: «Чому він заговорив про релігію? Це якийсь тонкий натяк для мене?»

— Чи не так? — зауважив Барон.

Вони пройшли до апартаментів Барона — крізь вітальню до спальні. Там натрапили на ознаки легкої боротьби — пересунута лампа на силовій підвісці, подушка на підлозі, плівка з колисковою, розмотана в узголів’ї ліжка.

— Це був розумний план, — сказав Барон. Тримаючи щит увімкненим на максимум, він спинився і поглянув на небожа. — Але недостатньо розумний. Скажи-но, Фейде, чому ти сам мене не заколов? У тебе було достатньо нагод.

Фейд-Раута знайшов стілець на силовій підвісці й подумки знизав плечима, коли сів без дозволу.

«Зараз я маю бути нахабнішим», — подумав він.

— Ти вчив мене, що власні руки завжди мають лишатися чистими, — відказав юнак.

— О так, — гмикнув Барон. — Якщо зустрінешся з Імператором, ти повинен мати змогу чесно сказати, що не робив цього. Відьма біля Імператора почує твої слова і знатиме, правдиві вони чи ні. Так. Я попереджав тебе про це.

— Дядьку, чому ти не придбав собі Бене-Ґессеритку? — запитав Фейд-Раута. — З Правдомовицею на твоєму боці…

— Ти знаєш мої смаки! — гарикнув Барон.

Фейд-Раута, уважно подивившись на дядька, мовив:

— І все ж таки одна була б доволі цінною для…

— Я їм не довіряю, — прогарчав Барон. — І годі намагатися змінити тему!

Фейд-Раута м’яко відповів:

— Як забажаєш, дядьку.

— Пригадую один випадок на арені кілька років тому, — почав Барон. — Того дня здавалося, буцімто раба-гладіатора підіслали, щоб убити тебе. Так воно справді й було?

— Це було так давно, дядьку. Зрештою, я…

— Не викручуйся, будь ласка, — напруга в голосі Барона виказувала, скільки сил йому вартувало стримати гнів.

Фейд-Раута глянув на дядька, міркуючи: «Він знає, інакше не запитував би».

— То був обман, дядьку. Я підлаштував усе, щоб дискредитувати твого наглядача за рабами.

— Дуже розумно, — сказав Барон. — І сміливо. Той раб-гладіатор ледь не переміг тебе, чи не так?

— Так.

— Якби твої хитрість і вправність були домірні сміливості, ти справді став би неймовірним. — Барон похитав головою з боку в бік. І як же багато разів після того жахливого дня на Арракісі він шкодував, що втратив ментата Пітера. То був чоловік тонких, диявольських хитрощів. Однак це його не врятувало. І знову Барон похитав головою. Доля — незбагненна.

Фейд-Раута оглянув спальню, вивчаючи сліди боротьби. І здивувався, як дядькові вдалося здолати раба, якого вони так ретельно готували.

— Як я переміг його? — запитав Барон. — О, тепер, Фейде, нехай зброя, що захищає мене на схилі літ, залишиться в таємниці. Скористаємося краще цим часом, щоб укласти угоду.

Фейд-Раута поглянув на нього. «Угода! Отже, він точно хоче, щоб я лишився його спадкоємцем. Звідки б іще тут узятися угоді? Угоди укладають між рівними або майже рівними!»

— Що за угода, дядьку? — Фейд-Раута пишався тим, що зумів зберегти спокій у голосі, попри радість, яка виповнювала його.

Барон також зауважив цей контроль і кивнув.

— Ти — гарний матеріал, Фейде. А гарним матеріалом не нехтують. Однак ти й далі відмовляєшся збагнути мою справжню цінність для тебе. Ти впертий і зовсім не бачиш, чому мене потрібно берегти як зіницю ока. Це… — він кивнув на сліди боротьби в спальні. — Це дурощі. А за них я не нагороджую.

«Ближче до справи, старий дурню!» — міркував Фейд-Раута.

— Гадаєш, що я старий дурень, — сказав Барон. —