Дюна - Френк Херберт

Джессіка відсахнулася, боячись загубитися в океані єдності. Одначе коридор лишився, показуючи Джессіці, що фрименська культура значно старша, ніж вона могла запідозрити.

Ось фримени на Поритрині — розніжені комфортною планетою люди, легка здобич для імперських загарбників, що ловили людей і заселяли колонії на Белі Теґейзе та Салусі Секундус.

Ох, які стогони чула Джессіка на тій ланці історії.

З глибини коридору долинав примарний крик: «Вони заборонили нам Хадж!»

Джессіка бачила халупи рабів на Белі Теґейзе, як людей сортували й відбирали для заселення Россака та Хармонтепа. Сцени кривавої жорстокості розгорталися перед нею, неначе пелюстки жахної квітки. А ще вона бачила нитку, що вела від Сайядіни до Сайядіни, спершу з вуст у вуста через піщані співи. Потім, після відкриття на Россаці отруйного наркотика, вона йшла крізь свідомість їхніх власних Превелебних Матерів… і сягнула особливого розквіту на Арракісі з відкриттям Води Життя.

Із глибини внутрішнього коридору долинав інший крик: «Ніколи не пробачимо! Ніколи не забудемо!»

Але увагу Джессіки привернуло відкриття Води Життя і її джерело: рідкі виділення напівмертвого піщаного хробака, творця. Коли вона побачила в новій пам’яті, як його вбивають, то ледь погамувала зітхання.

Істоту втопили!

— Мамо, з тобою все гаразд?

Голос Пола ввірвався в Джессіку, й жінка із зусиллям вирвалася з внутрішньої свідомості, щоб подивитися на нього. Вона усвідомлювала свій обов’язок перед ним, але обурювалася з його присутності.

Я неначе людина, руки якої з миті зародження свідомості були позбавлені чуттів — доки хтось силоміць не надав їм можливість відчувати.

Крізь її мозок промайнула думка, що обгорнула свідомість.

І я кажу: «Погляньте! У мене нема рук!» А люди навколо кажуть: «Але що таке руки?»

— З тобою все гаразд? — повторив Пол.

— Так.

— Чи можу я пити це? — він указав на бурдюк у руках Чані. — Вони хочуть, аби я це випив.

Жінка почула прихований зміст у синових словах, збагнула, що він відчув отруту в початковій, незміненій речовині — а ще боявся за Джессіку. Тоді їй спало на думку поміркувати про межі пророчого дару Пола. Його запитання багато чого пояснювало їй.

— Ти можеш це пити, — сказала вона. — Напій було змінено.

Вона глянула позад Пола й помітила Стілґара, який темними-темними очима пильно її розглядав.

— Тепер ми знаємо, що ти справжня, — сказав він.

У цих словах вона також відчула приховане значення, але нечіткість, спричинена наркотиком, заполонила її чуття. Як же тепло й затишно. Яка благодать, що ці фримени прийняли її в серце свого єднання.

Пол бачив, як наркотик опановував його матір.

Він занурився в глибини пам’яті — чітке минуле, розпливчасті лінії невиразного майбутнього. Неначе він переглядав завмерлі миттєвості часу, нерозбірливі для кришталика внутрішнього зору. Вихоплені з потоку уривки було складно розрізняти.

Цей наркотик… Юнак міг зібрати в думках знання про нього, міг усвідомити, що саме трунок робив із його матір’ю, але цим знанням бракувало природного ритму, системи взаємного відображення.

І раптом Пол збагнув, що одна річ — це бачити минуле, яке заміщує теперішнє, але справжнім випробуванням пророчого дару стало б бачення минулого в прийдешньому.

Усе підказувало, що воно не таке, як здається.

— Випий це, — мовила Чані. Вона похитала трубкою бурдюка з водою в нього перед носом.

Пол випростався, дивлячись на Чані. Він відчував у повітрі збудження карнавальної оргії, чудово знаючи, що трапиться, коли він ковтне трунку, які зміни вчинить із ним квінтесенція цієї рідини. До нього повернеться образ чистого часу — часу, що стає простором. Наркотик підійме його на хистку вершину, однак не дасть розуміння.

Позаду Чані пролунав голос Сітлґара:

— Пий, хлопче. Ти затримуєш обряд.

Пол прислухався до дикого ревіння натовпу:

— Лісан аль-Гайб! — повторювали вони. — Муад’Діб!

Юнак поглянув на матір. Вона мирно заснула сидячи й дихала рівно та глибоко. Раптом у його свідомості зринуло речення з майбутнього, що було його самотнім минулим: «Вона спить у Водах Життя».

Чані смикнула його за рукав.

Вслухаючись у вигуки натовпу, він поклав трубку до рота й відчув, як рідина потекла його горлом, коли Чані натиснула на бурдюк — і в нього запаморочилося в голові від випарів. Чані забрала трубку й віддала бурдюк у руки, що тяглися за ним із підлоги печери. Очі Пола зосередилися на дівочій руці — на зеленій стрічці жалоби.

Випроставшись, Чані зауважила напрямок його погляду й мовила:

— Я можу оплакувати його навіть у радості вод. Це те, що дав нам він. — Дівчина стиснула долоню Пола й повела його вздовж виступу. — Є між нами одна подібність, Усулю: ми обоє втратили батьків через Харконненів.

Пол рушив за нею. Юнака охопило відчуття, ніби його голова відділилася від тіла, а потім дивовижним, незрозумілим чином приєдналася до нього. Ноги здавалися чужими й гумовими.

Вони зайшли у вузький бічний коридор, осяяний тьмяними, віддаленими одна від одної світлокулями. Пол відчув, як наркотик починає опановувати його, розкриваючи час, немов квітку. Коли вони повернули в інший затінений прохід, він збагнув, що йому необхідно зіпертися на Чані. Крізь тканину юнак відчував пружність і м’якість її тіла, від якого в нього заграла кров. Збудження змішувалося з наркотичним ефектом, розгортаючи пласти минулого й майбутнього в теперішньому — й хлопцеві лишалася лише тонка грань тринокулярного зору.

— Я знаю тебе, Чані, — прошепотів він. — Ми сиділи на виступі над піском, і я розвіював твої страхи. Ми пестили одне одного в темряві січі. Ми… — Пол утратив фокус, спробував хитнути головою і заточився.

Чані втримала його й провела крізь товсту завісу в жовте тепло особистого помешкання — невеликі столики, подушки, матрац під помаранчевим простирадлом.

Пол збагнув, що вони зупинилися, і що Чані стоїть, витріщаючись на нього повними тихого жаху очима.

— Ти маєш розповісти мені, — прошепотіла вона.

— Ти Сіхая, — сказав він. — Весна в пустелі.

— Коли плем’я розділяє Воду, — мовила дівчина, — ми разом, усі ми. Ми… ділимося. Я можу… відчувати інших разом зі мною, але з тобою ділитися боюся.

— Чому?

Він спробував зосередитися на ній, але минуле й майбутнє спліталися з теперішнім, затьмарюючи її образ. Пол бачив її в незліченних вимірах, постатях і ситуаціях.

— У тобі є щось жахне, — вела далі вона. — Коли я забрала тебе від інших… я зробила це, бо відчувала — так бажають інші. Ти… тиснеш на людей. Ти… змушуєш нас бачити дивовижі!

Він змусив себе чітко промовити:

— Що ти бачиш?

Вона поглянула на власні руки.

— Я бачу дитину… на руках. Це наша дитина, твоя і моя. — Вона приклала долоню до рота. — Звідки